Концепції з основ національного виховання розробила творча група науковців і педагогів-практиків, створена при Міністерстві освіти України. Концептуальні положення викладені в книжці "Основи національного виховання" за редакцією В. Кузя, Ю. Руденка, З. Сергійчука (Умань, 1993).

До національних традицій виховання, відстоюючи їх пріоритетність перед вітчизняними і зарубіжними теоріями виховної роботи серед учнівської молоді, постійні звертались і пропагували їх невичерпні можливості К. Ушинський, М. Драгоманов, І. Огієнко, М. Грушевський С. Русова.

Теми, які засвідчують національні риси виховання дітей в Україні, особливо в селянських сім'ях, знаходимо в творах Т. Шевченка, І. Франка та інших прогресивних письменників [10, 152].

Серед учених-педагогів радянського періоду питанням виховання учнів на національних традиціях найбільш глибоко і змістовно займався видатний український педагог-новатор В. Сухомлинський. Важливим джерелом його творчості була класична педагогічна спадщина, без усвідомлення і використання якої неможлива висока культура та результативність педагогічної праці.

Актуалізація В. Сухомлинським відомих з минулого педагогічних істин означала піднесення їх на якісно новий, вищий ступінь, підпорядкування виховним завданням. Осягаючи і переосмислюючи старе, педагог боровся за утвердження й розвиток нового.

Багатим джерелом творчості В. О. Сухомлинського була народна педагогічна мудрість, найкращі виховні традиції трудових мас. "Народ – живе, вічне джерело педагогічної мудрості, – говорив великий педагог, – якби у нас не було постійного духовного спілкування з людьми, ми не могли б успішно вчити і виховувати молоде покоління" [34].

Прогресивна етнопедагогіка українського й інших народів нашої країни не тільки надихала В. Сухомлинського вдосконалювати свою працю і працю своїх колег, а й орієнтувала на пропаганду ідей виховання в дітей і молоді безмежної любові до України, глибокої любові до трудової людини, дійової готовності подати їй допомогу в біді. Він наголошував на вихованні в дітей пошани до праці, трудової майстерності й кмітливості.

Особливу увагу Василь Олександрович радив звертати на виховання в учнів дбайливого ставлення до природи, її багатств, духовне збагачення людини в поєднанні з постійним спілкуванням з природою. "Краса природи, – говорив він, – відіграє велику роль у вихованні духовного благородства. Вона виховує в душі підлітка здатність відчувати, сприймати тонкощі, відтінки речей, явищ, порухи серця" [34]. На практиці педагог утілив у життя цю ідею, створивши школу під голубим небом.

Дуже високо цінував В. Сухомлинський у народній педагогіці традиції мудрої любові до дітей, гуманного підходу до них, поєднаного з розумною вимогливістю, використання в навчанні і вихованні скарбів рідного слова, підпорядкування книжних знань реальним потребам трудового життя.

У своїх творах, а також у практичній діяльності часто використовував такі перлини народної творчості, як прислів'я, приказки, народні афоризми, етичні повчання. вдало і яскраво переказував створені народом казки, думи, притчі, легенди.

Багато писав В. Сухомлинський про виховання гуманності, людяності через творення добра людям: про виховання в учнів людського співчутливого, дбайливого ставлення людини до людини, яке має виявлятися в конкретних, практичних справах. Найбільша людська радість – це жити для людей. Найщасливішою є та людина, яка присвятила своє життя служінню іншим. Дбати про інших треба без розрахунку на похвалу чи винагороду, творення добра для людей має стати звичайною нормою поведінки. Все це з давніх-давен притаманне українському народові, але періодично у виховній роботі забувалось або ж навіть навмисно замовчувалось, особливо за часів русифікації України.

Глибоко досліджуючи і розвиваючи українську національну педагогічну спадщину, В. Сухомлинський досяг вершин світової педагогіки, ставши, на думку багатьох учених, одним з найвідоміших педагогів XX ст. Основою національного виховання він вважав невичерпні джерела народної педагогіки та родинної етнопедагогіки. Він зазначав, "...щоб добре вивчити дітей, треба добре знати сім'ю – батька, матір, братів, сестер, дідусів і бабусь" [34]. Адже взаємини батька з матір'ю, матері і батька з сином чи дочкою є засадами формування характеру дитини, розвитку її позитивних рис. Своєчасне виявлення неприродних стосунків між членами сім'ї, наявність в сім'ї сварок, невиправданої поведінки батьків зобов'язує кожного педагога і вихователя поставити перед собою одне з головних завдань – "повернути дитинство тим, хто його не має в сім'ї" [34].

"Дитина, – за висловом В. Сухомлинського, – дзеркало морального життя батьків... Найцінніша моральна риса хороших батьків, що передається дітям без особливих зусиль, – душевна доброта матері й батька, вміння робити людям добро. В сім'ях, де батько й мати віддають частку своєї душі іншим, беруть близько до серця радощі й прикрощі людей, діти виростуть добрими, чуйними, щиросердними. Найбільше зло – егоїзм, індивідуалізм окремих батьків. Інколи це зло перетворюється на сліпу, інстинктивну любов до своєї дитини. Якщо батько й мати всі сили свого серця віддають дітям, якщо за ними не бачать інших людей, – ця гіпертрофована любов зрештою обертається нещастям" [34].

Український педагог дуже високо цінував співдружність школи і батьків. У бесідах з батьками він наголошував, що шкільний колектив робитиме все, аби навчити дітей гаряче любити рідну землю, свій народ, бути чесними, правдивими, працьовитими, добрими й сердечними, чуйними і непримиренними до зла й неправди, мужніми й наполегливими в подоланні труднощів, скромними і морально красивими, здоровими і фізично загартованими. Отже, В. Сухомлинський, черпаючи найродючіші зернята із скарбів