У процесі відродження й утвердження національної системи виховання відновлюються принципи, норми народної моралі, яка за своєю суттю є загальнолюдською.

Одним з провідних принципів національного виховання в сім'ї має стати принцип культуровідповідності – опанування молодими поколіннями певних набутків народної культури.

Принцип культуровідповідності в педагогічній науці досконало об?рунтував А. Дістервег: "Кожна людина знаходить при своєму народженні на світ своє оточення, свій народ, серед якого їй призначено жити і принаймні виховуватися вже на певному ступені культури..., яка повинна розглядатись як спадок, залишений предками". І веде далі: "Кожна людина повинна бути господарем свого та його вимог... Вимоги принципу культуровідповідності безперечі, принцип цей належить до числа непохитних, непорушних".

Природовідповідним і культуровідповідним А. Дістервег вважав виховання: індивідуальне, національне, вселюдське. У статті і зауваги про педагогіку і прагнення вчителів" він зазначає:

"Завдання педагогіки – людське виховання. Вихователь має справу:

1) з окремою істотою, з індивідуумом, наділеним людськими задатками;

2) з індивідуумом, що належить до певної нації, індивідуумом, наділеним національними особливостями;

3) з членом усього людства.

Звідси перед педагогікою постають три завдання:

1) вона повинна рахуватися з індивідуумом і формувати його відповідно до його природних особливостей;

2) робити це відповідно до своєрідності тієї нації, до якої належить індивідуум;

3) виховати його відповідно до загальнолюдських цілей"!.

На думку Дістервега, в педагогіці недостатня увага приділяється національному вихованню, яке передбачає знання національного характеру і наявності в самому вихованні цього характеру. "Кожна нація, – підкреслює він, – має свої особливості, зумовлені природою та історією, свій національний дух". Потреба національного виховання, наголошує Дістервег, це природна потреба кожної людини [10, 157].

Відомий український педагог Софія Русова твердила: "Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а, навпаки, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу: воно через повагу до свого народу виховує в людях пошану до інших народів..." [28].

Важливі положення про національне виховання сформулював письменник Микола Євшан (1889-1920). Він зазначав, що "українська національна ідея мусить увійти в основу виховання українських поколінь, стати для них новою релігією, увійти в їх кров".

Микола Євшан визначив завдання національного виховання: "Пробудження і витворення історичної свідомості, усвідомлення та показ історичного буття нації – це головне завдання національного виховання – це використання всіх культурних цінностей нації, творення і підготовлення ?рунту, на якому ті цінності могли би примножуватись... Третє завдання національного виховання – громадська свідомість...".

Микола Бердяєв, говорячи про пріоритет національного виконання, відзначив: "Хто не любить свого народу, той не може побити людство... Людина входить у людство через національну індивідуальність, як національна людина, а не безлика".

1.3. Ідеали українського національного виховання

За радянських часів в Україні склалася думка, що школа з рідною мовою навчання повинна обслуговувати лише низи суспільства, що рідна мова – це мова простого люду, позбавленого будь-яких привілеїв у суспільстві. Інколи батьки в містах самі зверталися з проханням закрити українську школу або звільнити дитину від вивчення рідної мови, бо все одно діти своєю рідною мовою не матимуть змоги здобувати подальшу освіту, вступати до вузів, де й вступні екзамени, і навчання здебільшого здійснювалися російською мовою.

Найважливішою громадянською рисою особистості є сформованість національної свідомості, патріотичних почуттів до рідної землі, свого народу, готовності до праці в ім'я України. Ціновим засобом відродження нації є формування в людини національної гідності й гордості за свою Батьківщину, відмова під почуття національної меншовартості, від почуття національної неповноцінності, що формувалося віками.

Сьогодні Україну, яка проголосила державну незалежність, визнали більше ста країн світу, однак ми не стали незалежними чинністю. Звичайно, головною причиною цього є імперські амбіції північного сусіда, наша економічна залежність від Росії. Але не тільки це. Не останню роль тут відіграє той комплекс меншовартості, який нам прищеплювали століттями і якого так важко позбутися. На жаль, цей комплекс дається взнаки і серед політичної еліти, і на побутовому рівні. Найбільше він виявляється у ставленні до мови, спричиняючись до зникнення мовного середовища. Йдеться про українців з діда-прадіда, які чомусь соромляться говорити рідною мовою. Загляньте у так звані українські школи Києва чи інших промислових міст: навіть учителі, не кажучи вже про учнів, вийшовши з уроку української мови чи літератури, переходять у спілкуванні на російську. Відомо чимало сімей – нормальні українські сім'ї, – вдома спілкуються українською мовою, а вийшовши на вулицю, починають говорити російською. Дуже часто можна зустріти сільських юнаків та дівчат, які, потрапивши до столиці по великого міста, починають немилосердно калічити гарну українську вимову, підлаштовуючись під колись "общепринятый язык" [41, 40].

Ця хвороба, що її так точно помітив і описав Тарас Шевченко, виявляється сьогодні в багатьох громадян у чиєму важливому самовизначенні – "хохол", у зневазі до рідної мови, до власних батьків і дідів, до землі, на якій вони зросли. Чи є на світі поляк, який називав би себе ляхом? Чи хто чув, щоб якийсь росіянин відрекомендувався як москаль чи кацап? А в нас щокроку, як предмет гордощів: "Я хохлушка из Полтавы!", "А я хохол из Запорожья! Но мову вашу не знаю и знать не хочу!"

Цей комплекс меншовартості, цей "хохлацький синдром" – наша національна трагедія, що загрожує не тільки нашій