На сучасному етапі розвитку суспільства дедалі більшого інтересу з боку науковців зазнає дистантна сім'я, сім'я з дефектами виховання, серед яких типовими є конфліктні стосунки між батьками, відсутність часу для занять з дитиною, помилки у вихованні, тощо. Виховні можливості такої сім'ї досить обмежені перед усім морально-психологічним кліматом. В даному випадку істотний момент є відсутність одного з батьків, оскільки для нормального виховання потрібні і батько, і мати. Чим меншою є дитина за віком, тим важчою для неї є ситуація розвитку в дистантній сім’ї. Соціально занедбані діти часто походять із сімей, батьки яких є трудовими емігрантами. Викликає тривогу і той факт, що за чотири останні роки багато дистантних повних сімей набули нового статусу – тобто перейшли у категорію неповної або (і) неблагополучної, що викликало появу нового комплексу сімейних і дитячих проблем. За даними дослідження Державного інституту проблем сім'ї та молоді з 32% дистантних сімей заробітчан, за два останні роки розпалися 11%. Діти з цих новоутворених неповних та неблагополучних сімей залишились з матір'ю (53%), з батьком (5%), під опікою дідуся і бабусі або інших членів родини (36%, оскільки мати дітей залишилася на роботі за кордоном, влаштовані у державні заклади опіки (6%)[6]. Такий стан речей свідчить про те, що багато дистантних сімей не спроможні повною мірою реалізовувати виховну функцію, сутність якої полягає у передачі дітям у процесі їх входження в систему суспільних відносин соціального досвіду, знань, орієнтацій, норм поведінки, умінь і навичок, необхідних для моральної життєдіяльності, оскільки тільки грамотне сімейне виховання розвиває здібності, здорові інтереси та потреби дитини, формує правильний світогляд, позитивне ставлення до праці, сприяє прищепленню гуманних моральних якостей, розумінню необхідності дотримуватися правових і моральних норм життя і поведінки. Успіх виховання залежить від виховного потенціалу сім'ї, який у свою чергу залежить від її побутових і матеріальних умов, структури та чисельності, взаємостосунків, що складаються між усіма членами родини, від особистого прикладу батьків та їх педагогічної культури, від специфіки самого процесу сімейного виховання. Найчастіше мама, яка виїжджає за кордон, дітей залишає на батька, або престарілих родичів, які не можуть займатися вихованням своїх дітей чи онуків через низку причин. Залишившись наодинці з дітьми, у чоловіків з'являється роздратованість у спілкуванні з ними та близьким оточенням, нетерпимість до будь-яких проявів непослуху, депресивні стани, через які вони можуть запити, що також призводить до скандалу і жорсткого поводження з дітьми. Особливо важко сприймається батьком небажання дітей допомагати йому в домашній роботі, низька успішність дитини в школі, намагання відповісти грубістю і жорсткістю на прохання чи зауваження батька. В такій сім'ї відбувається відчуження дітей від батька, бо він морально деградує, так і від матері, бо втрачені є нею постійні контакти. У більшості з цих сімей відбувається формалізація відносин між батьком і дитиною, або психічне насилля над дитиною, що проявляється у постійному залякуванні, приниженні, порушенні довіри. За останні чотири роки багато дистантних повних сімей набули статусу неповної або (і) неблагополучної сім'ї, що викликало появу нового комплексу сімейних і дитячих проблем [4].

Діти із дистантних сімей спілкуються переважно з близькими родичами або друзями і дуже рідко з батьками, які в даний час знаходяться за кордоном. Це, на нашу думку, задовольняє потребу у спілкуванні підлітків з членами родини. Діти з стабільних сімей намагаються спілкуватися з усіма оточуючими (сім'я, друзі, однокласники), але найчастіше вони звертаються до мами, а батька певним чином уникають.

Серед причин виникнення конфлікту у родині можна виділити наступні: заборона щось робити, крик або фізичне покарання дитини батьками, сварки між батьками. Але виникають певні розбіжності між результатами груп. Зокрема, діти зі стабільних сімей часто ображаються на батьків, що вони їх "не бачать" і "не чують". А діти із дискантних сімей таку причину не зазначають. Діти з дискантних сімей найбільше пишаються тими родичами, які залишилися вдома (80%), але обняти і поцілувати бажали б того, хто зараз за кордоном (маму). Це свідчить про дефіцит прояву позитивних почуттів, як по відношенню до іншої особи (до батьків), так і по відношенню до себе (відчути ніжність, лагідність, любов матері чи батька), тобто відчути себе цінним для значущих дорослих. Опитані зі стабільних сімей пишаються всіма своїми родичами.

Більше половини дітей вказує на те, що їх повністю, стовідсотково не знає ніхто. І лише 20% підлітків з дискантних сімей називає маму, а 58,3% підлітків зі стабільних сімей батьків. Можна припустити, що на виникнення таких результатів по впливали кількість та якість спілкування між батьками і дітьми. [ 26, 47 ].

Отже, ми дійсно можемо говорити, що особливості спілкування молодшого школяра в сім’ї залежать від її благополуччя та стабільності. Коли один із батьків виїжджає за кордон, створюється криза у формуванні його особистості. Деформуючий характер впливу кризової ситуації на поведінку особистості в цілому може стати або реальною можливістю ще одного провалу в житті, етапом дезадаптації, або може зіграти благополучно в особистісному соціальному розвитку, порушуючи звичні структури поведінки, формуючи нові, більш адаптивні шляхи її реалізації. Саме через дані аспекти порушена нами тема потребує подальших досліджень та розробки.

Отже, можна стверджувати, що трудова міграція є об'єктивним фактором сучасної української дійсності. Основною її причиною є вкрай низький рівень доходів основної маси населення  України. Трудова міграція об'єктивно впливає на формування соціально-еко-номічного,