Оскільки ігрова терапія ґрунтується на грі як на діяльності, що може моделювати довкілля, відтворюючи його аналогічно до реальності, вигадуючи, уявляючи бажану дійсність, то ми вважали, що в умовних обставинах гра дає дитині можливість переживати успіх, а також розкривати свої розумові здібності, формувати позитивні емоції тощо.

Водночас ми спиралися на висновки З.Фройда (1998), К.Роджерса (1993), А.Співаковської (1988), Л.Прокопець (1996) та ін. Тобто, гра – це важливий матеріал для розкриття емоційних взаємин і душевних конфліктів дітей, це символічна мова для самовияву, за допомогою якої дитина відтворює те, що пережила. Гра демонструє реакції дитини на переживання, почуття, пов’язані з ними бажання, мрії, потреби, які виникали, а також особливості її „я”. Ми опираємося і на ті дослідження гри, які вважають її як вид діяльності, що дає можливість дорослому зазирнути у внутрішній світ дитини – світ дій і діяльності, за допомогою якого дитина демонструє назовні свої почуття і отримує можливість поглянути на них збоку, навчитися керувати ними або ж відмовитися від них [71,77].

Уперше гра в практиці дитячої психотерапії була апробована З.Фройдом як допоміжний метод корекції емоційно спричинених труднощів у житті маленького Ганса. Згодом гру як основний метод психотерапії в дитячому віці, використовували А.Фройд y символізації витіснення конфліктів; М.Клейн як полегшуючу терапію; Д.Леві як ігротерапію; К.Роджер, В.Екслайн як ігротерапію, центровану на дитині та ін. Представники всіх наукових шкіл використовували гру як спосіб допомоги дітям. Водночас у їхніх теоріях спостерігаються деякі відмінності. Так, науковці напряму „психоаналіз та ігрова терапія” свої дослідження ґрунтували на підсвідомості дитини; Д.Леві – представник „ігрової терапії реагування” – пропонував дитині після спокійної, тривалої гри стресову ситуацію, яка допомагала їй звільнитися від неприємних наслідків, викликаних попередньою ситуацією; в „ігровій терапії побудови взаємостосунків” основна увага відводилась лікувальній силі емоційних взаємин між терапевтом і пацієнтом, а метою ігротерапії в умовах школи стало прагнення допомогти дітям ефективніше використовувати свої здібності в навчанні тощо [49].

Послуговуючись висновками Г.Лендрета, зауважимо, що на сучасному етапі вчені використовують два види ігротерапії: директивна і недирективна. Першою передбачається виконання дорослими функції інтерпретації та трансляції дитині символічного значення гри, активна участь дорослого в грі з метою актуалізації в символічній ігровій формі несвідомих пригнічених тенденцій та їх „програвання” в рамках соціально-допустимих норм і стандартів .

Недирективна ігротерапія спрямована на вільну гру, як засіб самовираження дитини, що дає змогу одночасно успішно вирішити три важливі корекційні завдання: розширити репертуар самовираження дитини; дослідити емоційну стабільність і саморегуляцію; відкоректувати взаємовідносини в системі дитина – дорослий.

Недирективній ігротерапії притаманні два основні прояви:

*

*

Для роботи в напрямі корекції почуття страху у дітей середнього дошкільного віку ми застосували групову ігротерапію. По цьому спиралися на думки Г.Лендрет, у яких групова ігрова терапія розглядається як своєрідний соціальний прогрес, завдяки якому діти безпосередньо взаємодіють один з одним, засвоюють нові знання не тільки про інших, але й про себе, в них виховується відповідальність за побудову міжособистісних взаємин. Важливим є й те, що, спостерігаючи за іншими, дитина набуває сміливості, необхідної для самостійних спроб зробити те, що їй захочеться. У нашому дослідженні послуговуємося досвідом групової ігротерапії, набутим з практики її застосування як методу об’єднання дітей у суспільстві в нові групи на основі особистісних зацікавлень і соціометричних оцінок, апробованим Я.Морено (1994). Учений замінив процедуру бесіди лікаря з пацієнтом на процедуру гри на сцені, коли під керівництвом лікарів пацієнти взаємодіяли між собою і довів, що особистість переживає своєрідний „катарсис” (від грецького – очищення). Термін запозичено в Аристотеля. Вчений використовував його в теорії про трагедію, розуміючи під катарсисом духовну розрядку глядача в ситуації співпереживання. Коли індивід долає всі свої проблеми, симптоми неврозу зникають, а життєві труднощі в подальшому не такі вже руйнівні для його здоров’я [49].

Групову ігротерапію широко практикував Х.Джайнотта (1998), який окреслив мету ігротерапії, як здійснення позитивного впливу на базові зміни в емоційно-почуттєвій рівновазі дитини для встановлення балансу в особистісній структурі, що створює необхідні умови для ширшого пізнання нею довкілля, розкриваючи можливості для її творчого зростання.

Цінними для започаткованого дослідження розглядаємо і здобутки О.Захарова (1982), який одним із перших вітчизняних учених застосував гру як засіб корекції дітей дошкільного віку. Оскільки розроблену методику ігротерапії автор розглядав як частину цілісного комплексу різноманітних впливів на дитину, включаючи також сімейну терапію, нам особливо імпонує даний підхід. Зауважимо також, що вчений розглядав гру, і як самостійний метод, і як складову частину корекційного процесу. Розглянемо запропоновану О.Захаровим послідовність включення гри в комплекс за схемою 2.1.

Схема 2.1.

Місце гри в комплексі ігротерапії (за О.Захаровим)

Ігротерапія

А

Б

Як бачимо, гру включають в комплекс послідовно, що забезпечує виконання трьох основних функцій: діагностичної, терапевтичної та навчальної [33].

Цінними, на наш погляд, є й дослідження А. Співаковської (1988), які спрямовані на профілактику неврозів у дітей. Автором ігрова терапія використовувалась як особлива форма групової терапії.