викликані афективним компонентом через одержаний досвід переживання страху як почуття, а саме переляк, афект страху, переживання невдачі. Другий – це побоювання, викликані гностичним компонентом через невірність знань або відсутність знань про оточуючі об’єкти предметного світу, страх перед невідомим (перед стихією, тваринами, незнайомою людиною). Третій – це страхи, викликані психомоторним компонентом, а саме: досвідом невдалої дії, невірного руху, що призвели до переживання страху висоти, різних рухів, страху втратити рівновагу. Четвертий – це побоювання, викликані вітальним компонентом на основі захисного рефлексу “Що таке?” (страх різкого звуку, грому, блискавки, грюку у двері).
Народна педагогіка сягає своїм корінням сивої давнини, адже батьки виховують своїх дітей з часу виникнення людства. І прекрасні традиції трудового, фізичного виховання, естетичного розвитку, елементи моральних норм поведінки та вшанування старших – усе це передавалося з покоління в покоління. Але народна педагогіка має і свої певні недоліки, обумовлені впливом темних вірувань та патріархального укладу життя. Говорячи образно, це та ложка дьогтю, що певною мірою визначала подекуди негативне ставлення до народної педагогіки, позитивне значення якої в цілому важко переоцінити.
На це вказував свого часу ще І.Я.Франко: “Коли собі пригадуємо наші дитячі часи і поводження з нами родичів, то не одному спаде на думку, скільки то незаслуженого, непотрібного терпіння, страху, гризоти, сорому причинили не раз його м’якій дитячій душі несправедливості, нерозумні або погані вчинки родичів!” [40].
Найліпшим засобом поводження з дітьми вважалися строгість: погрози, лайка, бійка. В наших старих книгах, писаних і друкованих, часто знаходимо такі накази, ніби з волі самого Бога, а в них на різні лади обертається все одне і те саме: дітей треба карати, бити, залякувати, бо інакше з них не буде нічого доброго. “Карай свого сина від молодості, то будеш мати спокій в старості»,- сказано в одному такому листі. “Не попускаючи, бий дитя, бо коли б’єш його паличкою, не вмре, але буде живе, здорове. Бо б’ючи його по тілі, ти рятуєш його душу від вічної смерті”.
Є необхідність, перш за все, відділити те негативне, що не може задовільнити сучасний процес виховання. Зупинимося на марновірних страхах як результаті традиційних методів погроз і залякувань з метою попередження небажаного вчинку, поведінки тощо. Ці методи впливу на психіку дитини часто базувалися на страхові, поглиблюючи його до крайніх мір. Страх – це вроджена захисна реакція, може виражатися в різних формах. Здатність до побоювань інтенсивна і виробилася в ряді поколінь як пристосування у боротьбі з небезпекою. Однак, марновірний страх втрачає всякий зміст. А між тим його вплив на дитину великий.
Коли людина, а тим більш дитина боїться – їй не до суджень. У такі хвилини вона перестає вірити своєму розуму, своїм вухам, очам. Перед обличчям чогось страшного розум мовби завмирає. На допомогу страхові приходить сліпа віра у таємні надприродні сили.
У дитинстві страх – одна з найбільш поширених реакцій.
Дитина перших років життя боїться всього нового, незвіданого. Вона одухотворює предмет, казкові персонажі, остерігається незнайомих тварин. У малюків усе реально, і страх також носить реальний характер: Баба Яга в їхній уяві – живе створіння, яке мешкає поряд. Дитина надто вразлива. У неї багата фантазія, але малий життєвий досвід. Діти зі страхом слухають про чудовиська, “нечисту силу”. У цей страх пригнічує психіку малят, отруює радість дитинства, змішуючись із містичними уявленнями, він заважає хлопчикам і дівчаткам правильно оцінювати оточуюче.
Під впливом страхів дитина схильна бачити в незрозумілих її явищах дію якоїсь містичної сили. Звідси – боязкість, нерішучість, замкненість. Страхи позбавляють малят радості дитинства. Діти ростуть нервовими.
Як часто мама чи бабуся, намагаючись заспокоїти дитину, яка аж заходиться в плачу, лякає її. Вона засвоює: якщо близькі люди лякають її казковими і містичними духами, то вони існують і можуть їй нашкодити. І малюк починає боятися. Чим більше він вірить близьким, тим сильніше піддається цьому страхові, тим глибше закрадається у його душу це марновірство. Багато хто за власним досвідом знає що страхи, наявні в дитинстві, тримаються досить довго і нерідко не покидають дорослу людину.
Досить часто дорослі висловлюють при дітях віру в різноманітні марновірні прикмети: вив собака, щоночі сова кричить, на дах сідають ворони, співає по-півнячому курка і багато інших “вісників нещастя”.
Дізнатися про якийсь із них – ще не означає вірити. Але оскільки знань у дітей про оточуючих надто мало і вони не мають життєвого досвіду, за все розплачується фантазія, то від простого усвідомлення марновірності до віри в нього – один крок. Це повинні розуміти дорослі і оберігати дітей від проникнення його в свідомість малечі. Необхідно формувати у дітей правильні погляди на оточуючий світ. Чому малеча боїться темряви? Страх перед нею по собі ще не народжує марновірів, але створює сприятливе середовище його процвітання. Ніщо так не одухотворяє в пам’яті малюка різноманітні страшні перекази про “нечисту силу”, темрява. Темнота приховує обриси предметів, робить їх неясними, безформними, від чого навіть добре знайомі предмети можуть здатися хлопчику чи дівчинці незрозумілими. Їх, скажімо, лякає пальто, що висить у коридорі, тінь від плити, віника у кутку і т.д.
Нерідко марновірні страхи передавалися із покоління в покоління. Особливо це стосується сімей, в яких постійно вдаються до погроз як засобу морального виховання. “Попаде тобі!”, “Спробуй не зробити!” – звучать погрози. І ще страшніші – марновірні: “Не залишай хліб на