столі не з’ївши – мати чи батько помруть”, “Не гойдай пусту колиску – дитя плакатиме”, “Не плюй у вогонь, бо лице болячки обсиплють”, “Якщо вже роздягнувся коло ставка, купайся, бо втопишся”… Усе це відголоси стародавніх вірувань. Марновірства, в яких прихований забобонний зміст, що може пояснити не кожний. Деякі погрози, скажімо, мовби застерігали від аморальності: “Хто вдарить батька або матір – тому відсохне рука” (бити батьків аморально), “Не спалюй гніздо журавля, бо він спалить дім” і т.п. Такими марновірними погрозами застерігали від небажаних вчинків.
Досить поширена манера залякування. Кому невідомі, наприклад, розмови про діда з бородою, Татарина з мішком, циган, які беруть неслухняних дітей, чи про собаку і вовка, що прийдуть і з’їдять, Бабая, кікімору, Бабу Ягу – цілий арсенал казкових і містичних образів? Навіть ті малята, які не дуже бояться, після постійного залякування врешті-решт відчувають неспокій і страх. Залякування в сімейній педагогіці використовуються нерідко як унікальний засіб для отримання короткочасного педагогічного ефекту, малюки замовкають на певний період.
Батьки помічають, як нерідко дитина від страху блідне і перестає плакати. Але як часто все це залишає короткочасний слід психіці дитини. Бувають навіть випадки психічних травм. Хлопчик чи дівчинка втрачає апетит, серед ночі прокидається і пронизливо кричить. Така дитина марніє, слабне, змінюється навіть її погляд. Страх позначається і на інтелектуальному розвитку. Майже в кожній групі особливо в сільських дитячих закладах, професійне око педагога може виділити кілька дітей з більш-менш характерними ознаками залякування.
Залякують нерідко і в дитячих садках: “Мама не забере, будеш ночувати тут” і т.п. Почуття самотності і незахищеності, притаманне дошкільнятам, породжує цілий комплекс негативних емоцій. Перебування малюка в дитячому садку дає змогу вихователеві добре вивчити його психічний стан і допомогти сім’ї вплинути на нього. Перш за все педагог повинен знати сім’ю, щоб зорієнтувати у своїх порадах і практичних діях щодо подолання дитячих страхів спільно з батьками. Але за будь-яких обставин потрібна неабияка тактовність – і в бесідах, і в консультаціях, і в порадах батькам ознайомитися із спеціальною літературою. Для попередження марновірних страхів результативними є форми колективно-масової інформації.
1.4. Фізичні покарання як передумова виникнення страхів у дітей
Деякі батьки впевнені в тому, що фізичні покарання необхідні і навіть корисні, і що від батьків дитина повинна все терпіти. Тут на допомогу, зазвичай, приходить досвід старших поколінь: “Раніше всіх били, і нічого, хороші люди виростають”, старі говірки та інше. Одні захищають думку, що карати дітей треба, поки вони маленькі, бо у старшому віці це може “морально тяжко” відбитися на них. Другі, навпаки, вважають, що бити треба тоді, коли діти уже “дійдуть розуму”. Дуже часто батьки вважають і так: “Постійно бити дитину не добре, але деколи, за діло тільки корисно” і т.д.
Батьки, які захищають фізичні покарання, найдуть прихильників і серед старих, і серед сучасних реакційно настроєних педагогів. Деякі з них не тільки виправдовували фізичні покарання, але й виводили “теорії” на їх захист. Вони говорили, що завдання виховання виявляється в тому, щоб зламати “злу волю” дитини, підкорити її авторитету більш старшого і сильного. Підкорення, вважав відомий німецький педагог Гербарт, одержується силою, і сила повинна бути великою і проявлятися часто, щоб добитися повного успіху перш, ніж почнуть знаходитися сліди справжньої волі. Інший педагог, Паульсен, говорив, що без вищої форми страху – шануванні, заснованому на думці про покарання, неможливе ніяке виховання [41, с.145].
Взагалі в дійсності дітям зовсім не притаманна з самого початку якась “зла воля”, яку дорослі нібито повинні зламати, підкорити своїй волі, і дитину зовсім не потрібно виховувати в страху і покорі, розвивати в ній сліпу чемність, що базується на основану страхом перед покараннями. Такі завдання ставить перед собою педагогіка, яка прагне виховати в дітях рабську покірність і повне визнання права сильнішого.
Зовсім інші цілі переслідує наше виховання. Воно ставить перед собою завдання всебічно розвивати здібності дитини, закріплювати її волю, її характер, і навіть в тому випадку, якщо хто-небудь з наших дітей зробив поганий вчинок, ми і тоді не будемо старатися придушити їх волю, тим більше фізичним покараннями, а будемо шукати інші, правильніші способи педагогічної дії.
Батьки, які продовжують бити своїх дітей, напевне і хотіли би виховувати їх іншим способом, та не вміють. Їм здається, якщо вони відмовляються від фізичних покарань, то вони зовсім не справляться з дитиною, і дитина зовсім “відіб’ється від рук”. Інші батьки користуються фізичним покараннями тому, що інші способи виховання вимагають більшої уваги, витримки і терпіння.
Але саме головне – це те, що деяким батькам здається, ніби фізичні покарання допомагають. Помилкове враження, нібито побоями можна виправити дитину, складається тому, що часто діти дійсно перестають робити те, за що їх побили, але не надовго, у них виробляється звичка робити все потай.
Може бути й так, що після фізичного покарання дитина перестане робити те погане взагалі. Але задамо собі запитання: чому вона перестала робити те? Невже побої змусили її зрозуміти погане у вчинку і покаятися в ньому? Невже вони викликали у неї бажання виправитися? Ні. Фізичні покарання принесли біль і образу, приниження. Вони визвали у дитини почуття страху. І якщо дитина перестала робити те, за що її побили, значить страх перед біллю, перед фізичним покаранням переміг в ній всі інші почуття і бажання