Особливі емоції під час вивчення казки викликає саме музика. Вона здатна відтворити те, що непосильно мові, розкрити найглибші, найтонші дитячі почуття, настрої, переживання, дає змогу повернутися в минуле. Музика мимоволі відтворює почуття і емоції. Вона може збентежити, заспокоїти, примусити радіти і сумувати; і, як завжди, спонукає до переживань та думок.

Наприклад, О. С, Олексійчук у дослідженні „Морально-естетичне виховання молодших школярів засобами української народної музики” пропонує зацікавити учнів моральним і естетичним змістом української народної музики, забезпечити поступове його вивчення, розробити систему педагогічного керівництва музичним вихованням учнів.

Т. П. Гаврилова звертає увагу на те, що здатність людини емоційно співчувати (відгукувався) розвивається поступово, під впливом читання художньої літератури, і особливо в ранньому дитинстві та в молодшому шкільному віці – завдяки систематичному читанню казок.

Сучасними дослідниками ведеться пошук шляхів і засобів виховання моральних почуттів школярів.

С. А. Литвиненко розкриває ефективність формування цих почуттів у молодших школярів через цілеспрямованість, систематичність гуманістичного впливу засобами казки у навчально-виховному процесі [10].

Т. І, Гризоглазова, як і В. О, Сухомлинський, зауважує, що музика в казці виконує внутрішню функцію: за допомогою інтонацій, динаміки, темпу передає почуття, які стимулюють психологічні процеси сприйняття [5]. Використовуючи музичну казку як засіб виховання, вона розробила організаційно-методичну систему, що складається з трьох рівнів: емоційно-пізнавального; емоційно-діяльнісного.

В. Даль вважав, що казка закріплює в дитині моральні почуття, тому що етичний потенціал цього жанру вміщує у собі і силу моралі, і народний засіб виховання.

Н. Стельмахович довів вплив фольклорної казки на почуття та емоційне її сприйняття дітьми.

Зовсім іншої думки дотримується видатний психолог Л. С. Виготський. Він зазначає, по-перше, що психіки без поведінки не існує. І якщо через казку в психіку ми вводимо правильне уявлення про дійсність, то виховуємо в дитини погану поведінку. Тільки правда має стати основою виховання з самого дитинства. Фантастичний світ казки пригнічує дитину, залякує її „зміями”, „кощеями”, „лісовиками”. Казка не співвідноситься з дійсністю, у ній є те, чого ми не можемо побачити та відчути. На думку психолога, дитина залишається необізнаною з навколишнім світом, вона стає нездоровою, замкнутою, байдужою, перебуває у царстві фантастичної вигадки, тобто здійснюється виховання „сліпо глухонімоти стосовно до навколишнього світу”. По-друге, він вказує, що зміни у вихованні залежать від соціального оточення, де перебуває дитина з моменту народження, доводить нерівномірність біогенетичного закону, особливо його перехід з біології в психологію. На його думку, якщо певні психологічні умови й породжували повернення психіки дитини до вже пройдених етапів історії, то головне завдання виховання – не підтримувати, а, навпаки, підкорювати їх дійсності, а казку – взагалі забути.

Л. С. Виговський визнає лише естетичну цінність казки. Але, розмірковуючи над цим питанням, автор приходить до протиріччя. Як приклад виховання в дитини моральної поведінки він наводить епізод чеховського оповідання „Дома”: батько не зумів переконати свого семирічного сина короля, який палив, але згодом захворів та помер, це дуже сильно вразило психіку дитини. Хлопчик зрозумів та усвідомив виховний урок. Казка стала надзвичайно ефективним засобом морального виховання.

На користь казки психолог сформував „закон емоційної реальності фантазій”: незалежно від того, реальна чи нереальна дійсність, котра впливає на нас, наші емоції, які пов’язані з цією дійсністю, завжди реальні. Тому виправданням казки, на думку психолога, є її реальна емоційна основа.

У працях П. Еббса, якого вважають виразником сучасних педагогічних ідей Великобританії, Канади, США, зазначається, що базою будь-якої художньої діяльності є два джерела: біологічне й культурологічне. Якщо дитина складає казки, танцює, співає, малює, то її внутрішній чуттєвий світ збагачується через культурологічні форми, що накопичувались раніше. Автор рекомендує стимулювати фантазію дітей і вивчати у школах більше казок, міфів, легенд.

Український фольклор є предметом вивчення різних дослідників уже понад п’ять століть. У ХІХ столітті фольклорні джерела привертали увагу етнографів, літературознавців. педагогів, філософів: Ф.Колеси, С. Людкевича, М. Максимовича, О. Потебні, М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, А. Метлинського, Л. Боровиковського, М. Шашкевича та ін.

Проблемні збирання фольклорних текстів приділяли увагу майстри художнього пера Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, С. Руданський, І. Нечуй-Левицький, Л. Глібов та інші[5].

Володіючи багатою народнопоетичною спадщиною, фольклористи підготували грунт для глибокого дослідження казки як жанру, невичерпної духовної скарбниці народу. Так, філологи досліджували позначення кольору і світла у казці. (Т. Коротич); особливості літературної казки як жанру (О. Сорокотенко); мовну картину української фантастичної казки (С. Лавриненко); семантико-синтаксичну структуру казки (С. Шевчук); структурну форму мовлення персонажів (Т. Вавринюк); часову структуру (О. Боднар); жанрові особливості різних видів казок (В. Анікін, В. Бахтіна, О.Бріцина, Н. Відерникова, Л. Дунаєвська, І. Копка, С. Мишанич, В. Пропп, А. Никифоров, Н. Рошияну). Ними вивчені поетико-стильові традиції фантастичної казки (В. Шабліовський); особливості реалізації антропоцентризму (О. Лещенко); питання історичного розвитку структури і семантики казок (Б. Кербеліте).

З погляду філософів казковий текст розглядається як феномен культури (О. Величко), що має у своїй структурі „глибинні варіанти . . . які є збереженими у своїх метаморфозах єдиної казкової основи”.

Психологічною наукою виявлено особливості сприймання і розуміння дітьми казкового змісту (В. Андронова, І. Бех, Л. Виготський, Л. Гурович, І. Ельконін, Г. Леушина, Н. Циванюк).

Дослідженню освітньо-виховного потенціалу української етнопедагогіки, аналізу сутності її понять, методів, засобів і компонентів присвяченої праці Г. Ващенка, О.