Проблема сприйняття кожного його безпосереднім оточенням, зрештою, його зовнішнього вигляду – це та відлікова точка, з вирішення якої і починається формування юної особистості. У казці „Як цап хизувався перед бараном”, власне, порушується не чужа сьогоднішньому учневі-початківцю проблема стилю одягу, за яким у повсякденні почасти визначається соціальний статус особистості, її станова приналежність. Тут вона переростає у проблему практичної доцільності в оформленні своєї зовнішності, ідея якої близька й знайома сучасному школяреві, демонструє йому перехідність, спадкоємність, моделей побутової поведінки. Зіткнення у казці всіх протидіючих сил, у тому числі й живої природи, має форму прозорої алегорії, з тією етичною визначеністю, яка забезпечується єдністю слова і діла, вчинку, яка підводить до однозначного висновку, що основа людської етики, поведінки – це діяльність, конкретні результати здійснення задумів.

Логічним наслідком одухотворення живої природи в казках є використання цих творів народною педагогікою в екологічному вихованні дітей, яке складає невід’ємну частину соціокультурного виховання. Турбота про природу, культурне обходження з нею в українській народній казці завжди винагороджуються („Дідова дочка і бабина дочка”, „Півник та курочка”, „Дарунки з трьох зерен” та ін.). В останній з названих казок традиційна, за народним повір’ям, турбота про ластів’яче гніздо віддячується сімейним достатком, а намагання використати цю нагоду в суто корисливих цілях обертається значними ускладненнями людського існування, як це й випливає з безпосередніх спостережень дітей над екологічним недбальством довкола них.

Таким чином народна педагогіка у своїх виховних зусиллях, у тому числі за допомогою казки, завжди виходить з реальної життєвої практики. Засоби образності в даному випадку гранично цілеспрямовані. Щодо світу дитинства найперше враховується та обставина, що він існує і розвивається під безперервним впливом і в середовищі дорослих. Діти постійно намагаються автономізуватися від дорослих, заявити право на власне „Я”. У цьому плані стосунки між дорослими й дітьми – важлива як виховна, так і поведінкова проблема, одна з невід’ємних складових соціокультури суспільства. В українських народних казках взаємини між батьками і дітьми, дорослими та юнню, великими й малими, сильними й слабкими складають те й своєрідне етичне тло, на якому розвиваються педагогічні концепції народу-вихователя („Лев і мишеня”, „Котигорошко”, „Про бідного парубка і царівну”, „Семиліточка”, „Закопане золото” та ін.). Серед них казку „Лев і мишеня” можна сприйняти досить узагальнено: як зіставлення могутнього світу дорослих з його поважними клопотами і грайливого, метушливого світу дитинства, який багатьом дорослим нині здається обтяжливим. Тим часом турботи про менших і слабших, поблажливе ставлення до їхніх вікових особливостей, розумне задоволення їхніх потреб дедалі частіше підмінюються сумнівним виховним і психологічним впливом електронних супер розваг, які за їх негативною роллю у суспільстві можна зіставити із загрозами фантастичних зміїв у казках.

Такі загальні загрози, переконує образна педагогіка численними чарівними казками, постійно переслідують тендітне дитинство. І обов’язок дорослого застерегти і оберегти свою слабшу меншу частину, підготувати її до розпізнавання зла та протистояння й спротиву йому. Особливої уваги ці застережні мотиви набувають на сучасному, перехідному періоді життя нашого суспільства з його невизначеністю духовних ідеалів. За таких обставин щоденне шкільне виховання дедалі частіше дотримується постулату народної педагогіки. який легко простежується в нашому фольклорі, особливо за казками: виховувати – отже, застерігати. У цьому є своя закономірність, яка випливає зі складних суспільних умов протягом багатьох століть, за яких народна педагогіка властивими їй різноманітними засобами весь час намагалась вберегти своїх вихованців від численних, зовнішніх стосовно суспільства (громади. поселення, вулиці, цеху тощо) впливів. Засилля на сучасному етапі закордонної, чужорідної культури актуалізує ці концептуальні підходи, які особливо виразно простежуються у народній казці, що в межах дитячого світосприйняття найбільш вдало конденсує суспільний досвід народу.

Обачність, застережність, як визначальна риса поведінки українців, виразно простежуються у виховних настановах нашого народу в казках для дітей різного віку, в тому числі й у межах початкової школи. Як і в казці „Дві вивірки” – на іншу поширену у світовій фольклористиці й літературі тему протиставлення обачності й крайньої безтурботності на прикладі підготовки двох вивірок (білок) до зими. Але легковажний персонаж в українському творі не відштовхується передбачливим партнером у його біді в зимову пору року, а з гуманних почуттів дістає допомогу від