Таке полярне протистояння стилів поведінки персонажів, нав’язливе. без зайвої дидактики демонстрування наслідків кожного з них саме підводить юного перцепієнта до необхідних самостійних висновків, стимулює виховання. Дитина може простежувати в казковому соціумі наміри щодо співробітництва дійових осіб, їх утвердження як особистостей, реалізацію заявлених здібностей. Цьому сприяють ті різноманітні взаємини, в які казковий персонаж вступає в соціумі (співробітництва, взаємодопомоги, керівництва, підлеглості тощо).

З огляду на обмеженість життєвого досвіду своїх адресатів народна педагогіка зосереджувалася на застережній функції свого виховного впливу. Мотиви цих застережень різноманітні, але у більшості своїй типові, при метафоричному співвіднесенні явищ сучасності й історичного минулого. Це викликало до життя так звані вічні сюжети, які відображають характерні для людини особливості поведінки за подібних обставин, пов’язаних із ареалом проживання, кліматом, ієрархією родинних стосунків, способом життя. психологічними схильностями населення тощо. Один із них на тему передбачливості (казка „Як цап хизувався перед бараном”), інший – людської жадібності („Золотий черевичок ” та ін.)[28].

Серед них „Казка про липку і зажерливу бабу” привертає до себе увагу не тільки тим, що перегукується з баладним переказом О. Пушкіна російської народної „Казки про золоту рибку”, а показом ідеалів українського родинного життя – прагнення достатку, заможності, що гідне наслідування. Але не менш значущою є кульмінація української казки – у ній засуджується навіть натяк на поневолення людини людиною. У цьому плані, на нашу думку, в усіх українських народних казках, при всьому їхньому надзвичайному різнотем’ї, ідея вільнолюбства, суверенності особистості виступає як наскрізна, визначає поведінку різних за характером і походженням позитивних героїв, а невільники переможно визволяються – чи то у казках для найменших („Котик і півник”, „Лев і мишеня”), чи для дітей перед підліткового віку („Котигорошко”, „Дев’ять братів і сестриця Галя”).

Народна мудрість у художній формі наочно демонструє, що діяльність, праця формують насамперед волю, здатність стримувати, переборювати свої безпосередні бажання й інстинкти, спрямовувати їх на благородні наміри, на віддяку за зроблене добро. Даний мотив досить часто образно обігрується художніми засобами у народній казці з огляду на його важливість з точки зору народної етики, але далеко не завжди вловлюється за зовнішньою розважністю твору. Це промовисто простежується за широко відомим серед дітей мультфільмом за мотивами казки „Як вовк псові допоміг”, де мотив засудження людської невдячності не фігурує, нагнітається не властивий творові комізм навколо народного весілля. У казці ж увага зосереджена навколо досить розповсюджених між особистісних взаємин, які можуть простежуватися як між близькими людьми, між дітьми і батьками, так, і зрештою, за сучасних умов – між роботодавцями і найманим працівниками. Несправедливо відкинута окремою людиною, групою чи суспільством, а за умов школи – колективом класу, особа може збитися на манівці. У даному випадку завдана несправедливість здружує між собою навіть антиподів – собаку і вовка. На противагу авторам мультфільму пропонувалося увагу дітей звертати на долі безпритульних дітей, обійдених любов’ю батьків й увагою суспільства, їхнє часте моральне падіння, криміналізацію їхньої поведінки, вдавання до різноманітних домагань, шантажу, рекету.

Серед анімалістичних образів тільки образ вовка чи не єдиний постійно негативний образ, оскільки це образ відвертого хижака. Хижацтво як риса поведінки не вибачливе у народній казці і недарма поєднане з образом вовка – най хижішої тварини на території України. Агресивності, хижацтву, розбою не місце в поведінці людини – такий однозначний вердикт у педагогіці казки цьому соціальному злу, яке набуває. на жаль, у нашу добу свого поширення. Виходячи з того, що найдошкульніша зброя для людської психіки – це сміх, висміювання, образна етнопедагогіка на його прикладі моделює най ганебніші прояви поведінки хижака, всіляко викриваючи та висміюючи їх („Вовк і кобила”, „Дурний вовк”, „Куций вовк та кравець” та ін.). Зокрема, у казці „Як вовк та заєць покумалися” найагресивніший звір зіштовхується з найполохливішим – зайцем і потерпає від винахідливості останнього.

У казці „Про сумні й веселі співанки” простежується ідея, яка набуває своєї актуальності, що матеріальні нестатки, яких зазнають сьогодні багато сімей в Україні, не мають на потурання недалекоглядним новоспеченим багатіям із їх бездуховною ерзац культурою змушувати їхніх дітей відмовитись від власних пісень, розуміючи ширше – від сімейних традицій, традицій українського розводу.

Мотив мужності, особистої відваги як визначальна манера поведінки героя присутній у значній частині наших народних казок. Він продиктований самими історичними обставинами, необхідністю для відстоювання повноцінного життя, а не рабського виживання. Це і казки про тварин, адресовані найменшим („Козел і баран”, „Як заєць ошукав ведмедя” та ін.), і чарівні казки, насичений зміст яких явно розраховувався „на виріст” („Про сопілку, скрипку і цимбали”, „Шовкова держава” та ін.), і, так би мовити, чисто соціально-побутові казки з конкретною спрямованістю особистого завзяття („Про бідного сироту”, „Срібні воли”).

Гуманне ставлення до подібного собі, до всього, що живе не за рахунок інших, не завдаючи їм шкоди, широко пропагується української народною казкою. Її педагогіка вкрай рідко і обережно користується застосування крайніх засобів покарання до своїх персонажів. Так само і крайнє зло у казці має узагальнюючий характер, боротьба з яким під силу або громаді або винятковим героям. Приміром, у казці з загостреним сюжетом „Про найперший суд” акцентується на тому, до чого може привести сліпа