Л. Філіпс, представник інтеракціонізму, вважав, що соціально-адаптаційний процес характеризується двома особливостями: по-перше, прийняттям соціальних очікувань групи, конформністю до вимог і норм, які суспільство ставить перед особистістю; по-друге, соціальна адаптація не зводиться до простого прийняття особистістю соціальних норм соціуму, до якого вона адаптується, а являє собою гнучкість, здатність надавати подіям бажаний для себе напрямок. Таке трактування категорії соціальної адаптації є важливим, оскільки вказує на активність особистості в процесі адаптації, на можливість виявлення власної ініціативи.

Дж. Г. Мід, розробляючи напрям символічного інтеракціонізму, центральним поняттям соціальної психології вважав «міжіндивідуальну взаємодію». Сукупність процесів взаємодії формує суспільство й соціального індивіда. З одного боку, багатство та своєрідність властивих тому чи іншому індивідуальному «Я» реакцій та способів дій залежать від різноманітності та широти систем взаємодії, у яких бере участь «Я». З іншого – соціальний індивід є джерелом руху і розвитку суспільства [34, 64].

Представники зарубіжної філософської думки У. Томас та Ф. Знанецький вважали, що соціальні явища та процеси необхідно розглядати як результат свідомої діяльності людей, а при вивченні тих чи інших соціальних ситуацій важливо враховувати не тільки соціальні обставини, але й точку зору індивідів, які включені в ці ситуації, тобто розглядати їх як суб’єктів соціального життя. Дослідники наголошували, що суспільний розвиток, як і розвиток культури, визначається лише творчими особистостями, здатними не лише пасивно пристосовуватися до змінених умов буття, а адаптовуватися до них через власну творчу активність, через власні нововведення і винахідливість. Ідеї Дж. Г. Міда, У. Томаса, Ф. Знанецького лягли в основу суб’єкт-суб’єктного підходу до розуміння соціалізації, основною ідеєю якого є утвердження активної позиції людини в цьому процесі.

Дослідники Е. Вестермарк, А. Редкліфф-Браун, Б. Маліновський, розробляючи загальну теорію соціальної антропології, де з’ясовували сутність суспільства, соціальну динаміку в ньому, враховували при цьому особливості соціально-адаптаційних процесів. А. Редкліфф-Браун виокремлює три різновиди адаптації (погоджуючись зі Г. Спенсером): екологічну (до фізичного оточення), соціальну, за допомогою якої підтримується суспільний порядок, і культурну адаптацію або соціалізацію індивідів. Таке бачення соціальної адаптації є дещо обмеженим, оскільки розглядається окремо від процесу соціалізації, яка, в свою чергу мислиться лише як культурна адаптація [34, 65].

Соціальний психолог Т. Шибутані взагалі вважав поняття адаптації більш широким, ніж соціалізація, виокремлюючи останню як форму, частину процесу адаптації. Цікавим положенням концепції науковця є теза про необхідність розмежування соціальної адаптації особистості й соціальної групи від загальної адаптації до типових проблемних ситуацій. В зв’язку з цим Т. Шибутані розрізняв поняття адаптація та пристосування. Під категорією «пристосування» він розумів повне погодження індивіда з вимогами зміненого середовища, під поняттям «адаптація» – добре організовані способи і прийоми поступово вправлятися з цими змінами [29, 15-17].

Ж. Піаже в центр свої концепції генетичної епістемології ставив положення про взаємодію між організмом і оточуючим середовищем, чи рівноваги. Зовнішнє середовище постійно змінюється, тому суб’єкт прагне до встановлення рівноваги з ним. Психіка мислиться як засіб пристосування, адаптації до середовища. Встановити рівновагу з середовищем можна двома шляхами: або шляхом пристосування суб’єктом зовнішнього середовища до себе за рахунок його (середовища) зміни, або шляхом зміни самого суб’єкта. Перший з них – це механізм асиміляції – процес пристосування нової інформації (ситуації, об’єкту) до існуючих у індивіда схем дій, не змінюючи їх в принципі, тобто включає новий об’єкт в уже сформовані у нього схеми дій. Другий – це механізм акомодації, коли індивід пристосовує свої сформовані реакції до нової інформації. Очевидно, що функції цих двох механізмів протилежні і взаємодоповнюючі [66, 54].

Пасивну позицію людини в процесі соціалізації стверджує суб’єкт-об’єктний підхід, у витоків якого стоять вчені Е. Дюркгейм та Т. Парсонс. Саму соціалізацію вони розглядають як процес адаптації індивіда до суспільства, що формує кожного свого члена відповідно до притаманної йому культури, а людину – як об’єкта соціалізуючих впливів суспільства.

Проблеми соціалізації, адаптації стала предметом наукового аналізу й багатьох вітчизняних дослідників, таких як: Б.Г. Ананьєв, Г.М. Андрєєва, Б.Г. Асмолов, Л.С. Виготський, Я.І. Голинський, І.С. Кон, І.К. Кряжева, Л.І. Ларіонова, О.М. Леонтьєв, Л.Е. Орбан-Лембрик, А.В. Петровський, С.Л. Рубінштейн тощо.

Представники діяльнісного підходу в психології доводили, що адаптація людини детермінована не лише суб’єктивними психологічними факторами, а й соціальними, соціально-психологічними. Діяльність, на їхню думку, являє собою таку форму зв’язку живого організму з навколишнім середовищем, специфічною особливістю якої є свідоме, активне перетворення навколишнього світу. Адаптація – процес встановлення оптимальної відповідності особистості й навколишнього середовища в ході здійснення властивої людині діяльності. Цей процес дозволяє індивіду задовольняти актуальні потреби і реалізовувати пов’язані з цим значимі цілі, забезпечуючи водночас відповідність психічної діяльності людини, її поведінки вимогам середовища. Адаптація здійснюється в процесі соціалізації особистості, ході її індивідуального розвитку, трудового і професійного становлення [34, 68].

І.К. Кряжева, розуміючи соціалізацію як включення особистості в систему суспільних відносин, оволодіння нею суспільно виробленими способами діяльності, соціальну адаптацію трактує як включення особистості в соціальне середовище через знаходження соціального статусу. Вивчаючи особливості адаптації людини до трудової діяльності, І. Кряжева зробила важливий висновок, що активна особистісна позиція виражається не в пошуках ліпших умов на стороні, а в прагненні створити їх на певному підприємстві. Цим вона наголошує на активному, перетворюючому середовище й себе самого характері адаптації особистості [34, 68].

В.В. Москаленко визначає соціальну адаптацію як одну з функцій процесу соціалізації особистості. Соціальна адаптація – це засвоєння індивідом соціальних норм, суспільних цінностей,