П.Г. Бєлкін визначає соціальну адаптацію як, по-перше, постійний процес активного пристосування індивіда до умов соціального середовища, по-друге, результат цього процесу. Співвідношення цих компонентів, яке визначає характер поведінки, залежить від цілей і ціннісних орієнтацій індивіда, можливостей їх досягнення у соціальному середовищі. Важливим аспектом соціальної адаптації є прийняття індивідом соціальної ролі, чим і обумовлений розгляд соціальної адаптації як одного з основних соціально-психологічних механізмів соціалізації особистості.

Соціалізація – процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду; соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві [54].

В процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, навички, що дає змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається як за стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за цілеспрямованого формування особистості. Людина прилучається до групи, намагаючись стати її частиною, осягнути почуття «Ми» і почуття «Я» серед «Ми», що позбавляє самотності, дає відчуття сили і впевненості, спонукає до впливу на соціальне життя в групі в процесі міжособистісних контактів, сприяє набуттю індивідуального досвіду [43, 260].

Формами реалізації процесу соціалізації є соціальна адаптація та інтеріоризація. Соціальна адаптація – вид взаємодії особи із соціальним середовищем, в процесі якого відбувається узгодження вимог та сподівань обох сторін. Цей процес вказує на пристосування індивіда до рольових функцій, соціальних норм, спільностей, до умов функціонування різних сфер суспільства. Інтеріоризація – процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей, ідеалів, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє «Я». Таким чином, двосторонній процес соціалізації передбачає засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв’язків і активне їх відтворення. Питання ставиться саме так, що людина не просто засвоює соціальний досвід, але й перетворює його у власні цінності, установки, орієнтації. Цей момент перетворення соціального досвіду фіксує не просто пасивне його прийняття, але й передбачає активність індивіда в застосуванні такого перетвореного досвіду [54].

Соціальна адаптація являється необхідною умовою для забезпечення оптимальної соціалізації людини. Під впливом спадкових і середовищних факторів у людини формуються можливості для ефективної соціальної адаптації в будь-яких умовах. Йдеться про таку рису характеру особистості як адаптивність. Показниками успішної соціальної адаптації людини являються її задоволеність цим середовищем, активність самовираження і набуття відповідного досвіду.

Процес соціалізації відбувається в конкретному середовищі, тобто у сфері соціалізації. Сфера соціалізації – середовище дії, в якому відбувається процес розширення та примноження соціальних зв’язків індивіда із зовнішнім світом. Основними сферами соціалізації є діяльність, спілкування та самосвідомість. У діяльності людина виражає себе як суспільний індивід, проявляє особистісні смисли, виявляє самостійність, ініціативу, творчість та професіоналізм, засвоює нові види активності. У сфері спілкування відбувається поглиблене розуміння себе та інших учасників комунікативного процесу, збагачення змісту взаємодії та сприйняття людьми одне одного. Сфера самосвідомості передбачає становлення «Я-концепції» індивіда, осмислення свого соціального статусу, засвоєння соціальних ролей, формування соціальної позиції, моральної орієнтації. Процес соціалізації може бути зрозумілий тільки як єдність всіх трьох зазначених сфер [2, 144].

Соціалізація є тривалим і динамічним процесом, який охоплює все життя людини від народження до смерті. В своєму розвитку вона долає кілька стадій. Загалом можна виокремити типові ознаки, на основі яких визначаються стадії соціалізації людини [54]:

1) залучення індивіда до діяльності (міра засвоєння знань, умінь та навичок та способи їх відтворення);

2) рівень розвитку самосвідомості людини;

3) провідні інститути соціалізації, що здійснюють домінуючий вплив на процес становлення та розвитку індивіда на цій стадії;

4) способи соціалізації (опосередковані провідною діяльністю стосунки з іншими людьми, котрі визначають соціальний розвиток особистості на відповідному віковому етапі);

5) соціально-психологічні механізми соціалізації.

Єдиної класифікації стадій соціалізації ще не вироблено, оскільки різні вчені за основу беруть різні критерії. Наприклад, з огляду на участь у трудовій діяльності Г. Андреєва виокремлює дотрудову, трудову і післятрудову стадії соціалізації (соціологічний підхід).

Дотрудова стадія соціалізації охоплює весь період життя людини до початку трудової діяльності. В свою чергу ця стадія поділяється на два більш менш самостійних періоди: рання соціалізація, яка охоплює період від народження дитини до поступлення її в школу, тобто той період, який у віковій психології йменується періодом раннього дитинства (імітація і копіювання дітьми поведінки дорослих; ігрова діяльність, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; групові ігри, під час яких діти вчаться розуміти, чого від них чекає група); стадія навчання, яка включає весь підлітковий і юнацький вік. Трудова стадія соціалізації охоплює період зрілості людини; це весь період трудової діяльності людини, який пов'язаний з реалізацією та поглибленням нею соціального досвіду, досягнення професіоналізму тощо. Специфіка післятрудової стадії соціалізації полягає в реалізації потенціалу людей пенсійного віку [2, 146].

Класифікація психосоціальних стадій розвитку особистості за Е. Еріксоном ґрунтується на тому, що соціалізація триває протягом всього життя людини. Індивіду доводиться долати кризові періоди, які носять специфічний характер на кожній стадії. Долаючи їх індивід успішно збагачується новим соціальним досвідом і переходить на наступну стадію. В протилежному випадку це негативно впливає на весь процес соціалізації. Відповідно Еріксон виділяє вісім стадій психосоціального розвитку і кризи цих стадій: орально-сенсорна (до 1 року) – базальна довіра/недовіра; м’язово-анальна (1-3 роки) – автономія/сором і сумніви; локомоторно-генітальна (3-6 років) - ініціативність/провина; латентна (6-12 років) – працелюбство/неповноцінність; підліткова (включно з юністю) (12-20 років) – его-ідентичність/дифузія ідентичності; рання