Наше дослідження буде в основному опиратися на вище запропоновані класифікації.

Процес соціалізації індивіда визначає вплив багатьох факторів, які можна поділити на групи: спадкові і вродженні особливості, фактори середовища, особистісні риси та власна активність індивіда на шляху самовдосконалення.

А.В. Мудрик виділяє чотири групи середовищних факторів, що впливають на соціалізацію людини. До них відносяться: 1) мегафактори – космос, планета, світ; 2) макрофактори – країна, етнос, суспільство, держава; 3) мезофактори – умови соціалізації великих груп людей, які характеризуються: місцем і типом поселення, в яких вони проживають (регіон, село, місто, селище), приналежністю до аудиторії тих чи інших мереж ЗМІ (радіо, телебачення тощо), приналежністю до певних субкультур; 4) мікрофактори – інститути соціалізації (сім’я, дошкільні заклади, школа, вузи, трудові колективи тощо) [51, 87].

Вплив суспільства на особистість відбувається або безпосередньо, або опосередковано – через групи. Ті конкретні групи, через які особистість долучається до системи суспільних норм і цінностей і які виступають своєрідними трансляторами соціального досвіду, отримали назву інститутів соціалізації. Вони характеризуються стійкою формою організації спільної діяльності, усталеним комплексом правил, принципів, норм, що її регулюють. Водночас інститути соціалізації є різновидами особливих соціальних зв’язків, що забезпечують цілісність взаємодії особи і суспільства; заданим набором доцільно орієнтованих стандартів поведінки особи в конкретних ситуаціях.

Процес поєднання в соціально-психологічному відображенні людини умов соціуму з особливостями особистості пов'язаний із соціально-психологічними механізмами соціалізації особистості.

Соціально-психологічні механізми – психологічні впливи або засоби, за допомогою яких здійснюється соціально-психологічне відображення людиною реалій соціального життя, а отже перехід зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори її поведінки [54].

Систематичного аналізу та чіткої класифікації соціально-психологічних механізмів соціалізації у психологічній науці немає. Одні вчені до механізмів соціалізації зараховують наслідування, навіювання, переконання, зараження, інші – соціальну фасилітацію, конформізм, дотримання норм, окремі - засвоєння стандартів поведінки, прийняття групових норм, почуття сорому, самоконтроль, соціальний обмін. На думку Г. Тарда, механізм соціалізації включає в себе імітацію, ідентифікацію, керівництво.

За ознакою «організованість-неорганізованість» соціально-психологічні механізми поділяють на цілеспрямовані (навчання, виховання, інструктаж) та стихійні (ідентифікація, наслідування, престиж, авторитет, лідерство тощо) впливи. Стихійні впливи переважно базуються на ефекті довіри до людини, яка здійснює вплив, заниженій самокритичності, підвищеній сугестії індивіда, невпевненості в собі.

Ще один підхід до класифікації механізмів соціалізації та соціально-психологічної адаптації ділить їх на два види: інтрапсихічні (витіснення, заперечення, фіксація, знецінювання вихідних потреб, концептуалізація, вторинний контроль емоцій тощо) та аллопсихічні (оволодіння новим набором соціальних ролей, зміна установок і динамічних стереотипів, зміна ієрархії провідних і вторинних мотивів, зміна емоційних відношень, формування нової картини світу тощо).

В наукових джерелах підкреслюється важливість типологічного аналізу адаптації, оскільки він дозволяє систематизувати процес адаптації відповідно до його якісно-кількісних характеристик, рівня розвитку. Визнання існування різних типів (рівнів) адаптації піднімає питання про специфіку кожного з них, а також про варіативність, унікальність і типовість адаптивних моделей поведінки особистості.

На сьогодні існує два підходи до диференціації типів адаптації: в основу першого підходу закладена характеристика суб’єкта адаптації, в основу другого – характеристика самої адаптації [95, 46].

Говорячи про адаптацію окремого індивіда, мимовільно підкреслюється унікальний характер процесу адаптації: адаптація однієї людини ніколи не буде копією адаптації іншого. Соціальні зміни викликають у людей різну реакцію: одні приймають і радіють нововведенням, другі ставляться до них насторожено, а треті вважають їх пагубними. Проте, за всім цим різноманіттям стоять типові способи поведінки, тобто можна виділити типи адаптації. Під типом адаптації розуміється структурно-організована сукупність відносно стійких соціально-психологічних характеристик особистості, що забезпечують реалізацію життєво важливих потреб. Більшість людей проявляють різні типи адаптації в різних ситуаціях, але якийсь один із них домінує. Це зумовлене суб’єктивною оцінкою конкретної ситуації з точки зору можливості/неможливості реалізації життєво важливих потреб [95, 48].

Проблема адаптивної типології особистості відображена у багатьох роботах. Ч. Моріс, виходячи з розуміння адаптації як процесу, спрямованого на вирішення конфліктів між імпульсами і конвенційними нормами, будує свою типологію. На його думку, існують три способи виходу із цієї ситуації і, відповідно, три адаптивних типи особистості:

1) людина стримує імпульси і контролює свою поведінку відповідно до сталих норм. Вона подавляє схильності, які доставляють їй незручність, і проявляє високий самоконтроль. Як правило, люди, що відносяться до цього типу, достатньо самостійні;

2) людина прагне ослабити напруження зміною якоїсь частини свого оточення. Тут людина намагається змінити світ і поставити його на службу своїм інтересам, вона діє на об'єкти і викликає в них зміни;

3) людина залежна від свого оточення, тобто для неї характерна пасивна орієнтація. В даному випадку людина дозволяє об'єкту діяти на неї.

А.К. Болотова виділяє наступні типи соціально-психологічної адаптації:

1) особистості цього типу орієнтуються на досягнення, на зміну оточуючого світу, на використання шансів і апробування власних можливостей. Така особистість прагне розширити соціальні контакти, сприймає себе як компетентну особу і має широкі плани на майбутнє;

2) цей тип характеризується тим, що особистість орієнтована в основному на внутрішню зміну свого «Я» і частково – поведінки;

3) проявляє покірність долі, діяльно-активна сторона такої особистості виражена слабо, а власне майбутнє невідоме;

4) ця модель адаптації визначається почуттям розчарування, в такої людини відсутні уявлення про майбутнє.

М.А. Шабанова в залежності від рівня адаптованості і результативності адаптації в контексті свободи пропонує наступну типологію: «прогресивні адаптанти» (ті, хто в нових умовах знайшли більш чи менш надійні способи вирішення життєвих проблем,