Н.Є. Шустова, розглядаючи адаптацію як соціальний процес встановлення відповідності між рівнем актуальних потреб і рівнем їх задоволення, пропонує виділення адаптивних типів, виходячи з двох взаємодоповнюючих показників: енергетичного і технологічного. Енергетичний показник вказує на ступінь активності людини в процесі задоволення потреб. Відповідно, в рамках даного типологічного показника повинні бути виділені всі можливі позиції, які займає особистість в процесі адаптації: активна позиція (особистість докладає максимум зусиль для задоволення актуальних потреб), позиція розумної економії (це в міру активна особистість, що характеризується гармонійним поєднанням ініціативи і відпочинку), пасивна позиція (людина не проявляє власної активності для реалізації актуальних потреб). Технологічний показник має значення в соціальному контексті. Людина живе в суспільстві, і суспільству не однаково, яким способом вона задовольняє свої потреби (соціально схвалюваними чи антисоціальними). Виходячи з цих міркувань, можна виділити два варіанти адаптації: адекватна (коли потреби задовольняються соціально прийнятними засобами) і неадекватна (коли потреби задовольняються за допомогою антисоціальними засобами) [95, 54-57].

Комбінація запропонованих особистісних позицій і способів адаптації дозволяє теоретично виділити шість типів адаптації особистості:

1) адекватно-активний. Людина задовольняє потреби, дотримуючись норм суспільства. Вона мобільна, опирається на власні можливості і ресурси;

2) адекватно-економний. Представники даного типу адаптації згідні з соціально схвалюваними способами задоволення потреб і в процесі адаптації дотримується їх. Для них характерний активний прояв ініціативи в тих випадках, коли це дійсно необхідно, в інших – вони вважають за краще працювати в оптимальному режимі, що характеризується більш спокійним ритмом діяльності;

3) адекватно-пасивний. Людина не проявляє ініціативи, активності в реалізації потреб, делегує повноваження родичам або іншим особам, чекає підтримки від держави;

4) неадекватно-активний.  Людина активно використовує соціально неприйнятні способи задоволення потреб. Для неї характерне прагнення обійти існуючі порядки з максимальною вигодою;

5) неадекватно-економний. Представники даного типу адаптації не можуть постійно задовольняти свої потреби соціально-прийнятним способом, тому періодично (коли надається така можливість за ініціативою зі сторони, а іноді і із власної волі) вдається до порушення існуючих норм;

6) неадекватно-пасивний. Як правило, для представника даного типу характерна мінімізація потреб і поступова деградація особи, аж до втрати людського вигляду. Власна ініціатива зведена до «прохання допомогти вижити».

Таким чином, виділення типів адаптації на основі характеристики суб’єкта адаптації включає в себе декілька взаємодоповнюючих класифікацій, що дозволяє глибше проникнути в суть проблеми.

В основі другого підходу лежить кількісна (оціночна) характеристика самої адаптації, тобто ступінь вираженості адаптованості особистості. А.Н. Жмиріков на цій основі виділив чотири рівня адаптованості [95, 57]:

1) високий – оптимальний рівень адаптованості. Цьому рівню відповідають показники високої виробничої активності та дисциплінованості; високий соціометричний статус; позитивна тональність індивідуального настрою і низькі показники тривожності;

2) високий – надмірний рівень адаптованості. Він характеризується високою включеністю індивіда в діяльність і спілкування, але зниженим рівнем емоційного самопочуття. Це говорить про те, що високих показників індивід добувається ціною надмірних емоційних затрат;

3) низький рівень адаптованості. Йому відповідають задовільна виробнича активність; низький соціальний статус, високі показники ступеня вираженості невротичних реакцій;

4) рівень дезадаптації особистості пов'язаний з низькими показниками на роботі, дисципліні. Цьому рівню відповідають низький соціальний статус і висока тривожність.

Виходячи з усього вищесказаного можна зробити висновок. Аналіз багатьох концепцій соціалізації та соціальної адаптації показує, що всі вони так чи інакше тяжіють до одного з двох підходів, які розходяться між собою в розумінні ролі самої людини в процесі соціалізації. Перший підхід передбачає пасивну позицію людини в процесі соціалізації, а саму соціалізацію розглядає як процес її адаптації до суспільства, яке формує кожного свого члена відповідно до приписів культури. Цей підхід може бути названий суб’єктно-об’єктним. Засновниками цього підходу вважаються Е. Дюркгейм і Т. Парсонс. Представники другого підходу виходять з того, що людина активно бере участь в процесі соціалізації і не тільки адаптується до суспільства, але й впливає на свої життєві обставини і на себе саму. Цей підхід можна визначити як суб’єкт-суб’єктний. Основоположниками цього підходу можна вважати Ч. Кулі і Дж.Г. Міда. Другий підхід є більш конструктивним у тлумачення явища соціалізації і соціальної адаптації, оскільки визнає активність людини в процесі власного розвитку, дає шанс на самоствердження, самоактуалізацію і самовдосконалення. Саме явище соціально-психологічної адаптації трактують як одну з форм соціалізації, як поняття, тотожне соціалізації, як широке явище, що включає в себе соціалізацію тощо. Узгоджуючи ці всі погляди, можна стверджувати, що соціалізація у вузькому розумінні і є соціально-психологічною адаптацією в широкому розумінні даного поняття. Тому виключаючи з явища соціально-психологічної адаптації активного компонента, ми спостерігаємо просте зовнішнє пристосування, яке призводить до конформної поведінки.

Соціально-психологічна адаптація – це процес активного пристосування і вольової реалізації засвоєних норм і цінностей в умовах конкретної ситуації. Вивчення явища соціально-психологічної адаптації