Нажаль, інклюзивна освіта не передбачена жодним українським законом. І це одна з найбільших перешкод впровадженню інклюзивної освіти у нашій державі.

1.3 Класифікація та епідеміологія дитячих церебральних паралічів

Терміном «церебральні паралічі» об’днуються синдроми, які виникли в результаті ураження мозку на ранніх етапах онтогенеза та нездатністю зберігати нормальну позу й виконувати довільні рухи. Рухові розлади (паралічі, парези, порушення координації) можуть поєднуватися із змінами психіки, мовлення, зору, слуху, судомами, розладами чутливості.[4;c 240]

Дитячі церебральні паралічі це резидуальний стан з не прогресуючим перебігом. Проте в процесі розвитку дитини, особливо в ранньому віці, клінічна симптоматика може видозмінюватися, оскільки пов’язано з віковою динамікою морфофункціональних залежностей у мозку з патологією розвитку, наростанням декомпенсації, що зумовлено великою невідповідністю між можливостями нервової системи та вимогами навколишнього середовища до організму, який росте. Окрім того, у разі поєднання таких патологічних синдромів, як гідроцефалія, судоми, вегетативні розлади, а також інфекційних захворювань, інтоксикацій, повторних травм мозку може складатися враження, що процес прогресує.

Подібна «псевдопроцесуальність» при дитячих церебральних паралічах спостерігається зрідка. Прогресуючі спадкові захворювання нервової системи, ураження спинного мозку чи периферичних нервів до ДЦП не відносяться.

Термін «церебральні паралічі» не відображає різноманітність й сутність наявних неврологічних порушень, однак його використовують у світовій літературі, оскільки іншого поняття, який всебічно характеризує патологічні стани, до теперішнього часу не запропоновано. Об’єднання ДЦП в «нозологічну» групу дозволяє планувати організаційні заходи, які спрямовано на їх ранню діагностику, лікування та профілактику.

Описи хворих з вродженими паралічами знаходимо ще в працях Гіппократа, К.Галена, у творах стародавнього мистецтва, літератури. Однак лише в XVIII – початок XIX столітті проблема вроджених паралічів привернула увагу дослідників. Я.Казайвільх (J.Cazauvielh) (1827 рік) представив клініко-анатомічні паралелі при геміплегіях, для позначення яких він вперше застосував термін «вроджений церебральний параліч», узагальнив дані, що існували на той час, з даної проблеми. [33; с.56]. Природжені рухові розлади, які проявляються двостороннім ураженням рук та ніг, були вперше з’єднані в клінічну групу П.Дельпеч (Р. Delpech) (1830) і означені як «загальна мозкова ригідність» [29; с.32].

Основоположником вивчення проблеми церебральних паралічів вважається англійський хірург-ортопед В.Я.Літтл (W.J.Little), який у своїх висновках (1853-1862 роках) вказав на роль аномальних пологів, недоношеності й асфіксії в етіології церебральних паралічів. Вчений докладно охарактеризував клініку однієї з форм «загальної мозкової ригідності», при якій руки уражені менше ніж ноги. В.Я.Літтл позначив її як «генералізовану ригідність». Пізніше її стали називати хворобою Літтла. Окрім цих, найчастіших випадків, які зустрічаються, в дослідженнях В.Я.Літтла згадуються й інші, рідкісніші: з мінімальним ураженням рук, з важким ураженням рук та ніг («спазмопараліч»), з насильними рухами, які В.Я.Літтл також відносив в групу «генералізованної ригідності». Однак дослідник не включив описані одиничні випадки гемиплегії («гемиплегічний спазмопараліч»), а в більш пізніх роботах про останні практично не згадував, хоча до В.Я.Літтла дослідники основну увагу приділяли саме гемипаретичній формі.[6;c 352]

В.Я.Літтл зосередив свої зусилля на розробці методів ортопедичної корекції. Значною мірою інтерес В.Я.Літтла до цього аспекту проблеми був зумовлений його власною патологією: еквінозарусною деформацією стопи в результаті перенесеного поліомієліту. В.Я.Літтл розробив операцію подовження ахілового сухожилля (тенотомію), яку йому зробив в 1833 році Г.Ф.Стомаєр (G.F.Stomeyer). Результат операції виявився досить сприятливим, і В.Я.Літтл вважав себе вилікуваним. Впродовж 27 років він застосовував власні ним операції тенотомії ахиллового сухожилля дітям з церебральними паралічами, у яких була еквіноварусна деформація стоп. Праця «Кінська стопа» відома у всьому світі. Проте В.Я.Літтл розумів, що при дитячих церебральних паралічах, як правило, порушена нервово-м’язова координація, тому хірургічне лікування може привести до небажаних наслідків та показано не всім хворим.

Через 10 років після згадки В.Я.Літтла про хворих з мимовільними рухами В.Хамонд (W.Hammond) (1871) вперше застосував термін «атетоз» для опису насильних червоподібних рухів пальців кисті та передпліччя. Його погляди торкалися в основному дорослих хворих, однак вони стимулювали інтерес до аналогічних проявів у дітей з церебральними паралічами.

В.Коверс (W.Cowers) (1876 рік) досить точно диференціював різні форми патологічних рухів і довів, що у дітей частіше спостерігаються хореіформні та дистонічні рухи.

Вивченням дитячих церебральних паралічів займався відомий австрійський невропатолог, психіатр та психолог С.Фройд (S.Freud) (1897 рік). Він проаналізував випадок, описаний В.Я.Літтлом, з позицій невропатолога. «Генералізовану ригідність» (за В.Я.Літтлом) він запропонував називати «диплегією» як протилежну при односторонньому ураженні при геміплегіях. Диплегії С.Фройд підрозділив на чотири типи: I – хвороба Літтла, при якій руки уражені менше ніж ноги; II – спастичні паралічі ніг з мінімальним ураженням рук («параплегічна ригідність); III – двостороння гемилегія, при якій руки ураженні більше, ніж ноги, більшою мірою виражена м’язова ригідність; IV — двосторонній атетос та загальна природжена хорея, ця форма, згідно С.Фройд , має дві фази розвитку — ранню паралітичну і пізню гіперкінетичну. Гіперкінез як би нівелює появу паралічу.[16;c 85]

С.Фройд вважав, що диплегиї II типу це церебральні, а не спинальні ураження, оскільки часто супроводжуються такими мозковими порушеннямими, як затримка мовленнєвого розвитку, судоми, косоокість, зниження гостроти зору, слуху. С.Фройд акцентував увагу на необхідності диференціювати дану форму та первинні спинальні порушення — бічний аміотрофічний склероз, сімейну спастичну параплегію, тощо. С.Фройд детально описав клінічну картину атетоїдних хореіформних гіперкінезів. За його дослідженнями, церебральні диплегії, представлені 4 типами, і гемипаретичну форму слід об’єднати терміном «дитячий церебральний параліч» у зв’язку із загальними патогенетичними механізмами, які лежать у їх основі. Аналізуючи питання класифікації церебральних паралічів, С.Фройд критично відносився до підрозділу церебральних паралічів за патоморфологічною ознакою