1. Геміплегія;

2. Церебральна диплегія (двосторонній церебральний параліч):

- генералізована ригідність;

- параплегічна ригідність;

- двостороння гемиплегія;

- генералізована хорея;

- подвійний атетоз.

Мляву форму церебрального паралічу детально описав О.Фоерстер (O. Foerster) (1910 рік), про аналогічних хворих розглядалося в працях (С.Фройд 1893 рік, 1907 рік; Г.Антон, 1903 рік; Ф.Е.Баттен, 1905 рік).

Починаючи з 20-х років XX ст. в медицині широко користувалися класифікацією американського хірурга-ортопеда В.Фелпс (W. Phelps), яку він розробив для своїх студентів (1940 рік, 1941 рік, 1943 рік, 1950 рік). На думку Ф.Станлей і Е.Елберман (F.Stanley , E.Alberman 1984 рік), така класифікація громіздка, логічно не витримана з позицій неврології. Однак в США впродовж багатьох років вона займала провідне значення.[31;c 52]

Ф.Форд (F. Ford) (1944 рік) у дослідженнях розмежував такі синдроми, як вроджена спастична диплегія, природжена спастична параплегія, природжена подвійна гемиплегія, природжена гемиплегія, природжена моноплегія, природжений псевдобульбарний параліч, природжена атонічна диплегія, природжені атетоз, хорея та ригідність, природжена атаксія мозочка. Однак він не об’єднав їх в групу дитячих церебральних паралічів, а описав як самостійні форми патології в розділі «Пренатальні захворювання нервової системи» [47; с.211].

У 50-ті роки XX ст. з’явилися класифікації, в яких автори намагалися підрозділити дитячі церебральні паралічі залежно від характеру м’язового тонусу, поширеності рухових порушень, ступеня тяжкості, функціональних можливостей, неврологічних розладів, етіології тощо. До них відносяться класифікації М.Х.Перлстейн (M. H. Perlstein) (1952 рік), Б.Андерсон (В.Аnderson) (1954 рік), К.Балф і Т.Інграм (С.Balf і T.Ingram) (1955 рік) (Додаток Д ).

В.Мінер (W. Minear) (1956 рік) запропонував класифікацію, в якій разом з типом розладу рухів враховувалися фізичний розвиток, психологічний статус, розлади зору, слуху, мовлення, компенсаторні можливості.

Більш прийнятні класифікації, які враховують поширеність рухових порушень та тип аномального м’язового тонусу, наприклад класифікація Клубу Літтла (1959 рік) або класифікація К.Бобас і Б.Бобас (K. Bobath і В. Вobath) (1964 рік, 1983рік) (Додаток Е).

Дослідники К.Бобас та Б.Бобас не виділяють атактичну форму церебрального паралічу, оскільки, за їх спостереженнями, вона зустрічається дуже рідко. Частіше атаксія поєднується із спастичністю, атетозом чи з тим й іншим одночасно.

На їх думку, труднощі класифікації церебральних паралічів зумовлені: відсутністю чіткої кореляції між клінічною картиною, анамнестичними, морфологічними, лабораторними даними; етіологією дитячих церебральних паралічів — жорстка залежність між певним типом патології та причиною, яка викликала його відсутність, тож покласти етіологічний чинник в основу класифікації неможливо; недоцільністю розподілу церебральних паралічів на форми з пірамідним та екстрапірамідним м’язовим тонусом, оскільки сучасні досягнення нейрофізіології показали незначну роль пірамідного шляху в регуляції м’язового тонусу, яка здійснюється за рахунок екстрапірамідної системи. Отож доцільніше використовувати просту описову класифікацію, яка відображає розповсюдження рухових порушень і тип аномального м’язового тонусу. Дані два чинники можуть бути використано для характеристики всіх випадків церебральних паралічів.[66; c 146]

Варіанти класифікацій дитячого церебрального паралічу, що застосовувалися медиками в нашій країні, описані в монографіях Т.П. Симпсон (1935 рік), Д. С. Футера (1958 рік, 1965 рік), М. Б. Цукер (1947 рік, 1972 рік), К.А.Семенової (1972 рік, 1979 рік) (Додаток Є).

Д. С. Футер підрозділив дитячі церебральні паралічі на спастичну диплегія, двосторонню гемиплегію, гемиплегію, моноплегію, подвійний атетоз, атаксію мозочка. Перераховані форми вчений об’єднав в групу «вроджені церебральні паралічі та гіперкінези». Хвороба Літтла представлена як окрема форма, зумовлена пологовою травмою. Таке трактування дещо штучне, оскільки в походженні будь-якої форми церебрального паралічу мають місце як пологові, так і внутрішньоутробні пошкодження центральної нервової системи, а найчастіше вони поєднуються.

У своїх дослідженнях М.Б.Цукер (1972 рік) виділяє наступні форми дитячого церебрального паралічу: спастична диплегія (синдром Літтла), спастична гемиплегія та подвійна спастична гемиплегія (тетраплегія), псевдобульбарний параліч, форма мозочка, гіперкінетична форма (подвійний атетоз). На думку автора, форма мозочка ідентична атонічно-астатичному типу диплегії, описаному у 1910 році. О.Фоерстером (О. Foerster). Класифікація М.Б.Цукер близька запропонованій Клубом Літтла у 1959 році. Однак з інтерпретацією псевдобульбарної форми як самостійної вчені не погоджуються, оскільки псевдобульбарний синдром в ізольованому вигляді при дитячих церебральних паралічах зустрічається украй рідко, а сам термін «псевдобульбарний параліч» був використаний Х.У.Оппенхеймом (H.U.Oppenheim) (1895 рік) для позначення форм двосторонньої гемиплегії, що супроводжуються вираженими псевдобульбарними порушеннями.[78;c 83]

У даний час в нашій країні користуються класифікацією описаною у 1978 році К.А.Семеновою, яка схожа з класифікаціями А.Форда, М.Б.Цукер, Д.С.Футера і Клубу Літтла , однак з деякими модифікаціями.

У неврологічних клініках 2-го МОЛГМІ імені М.І.Пирогова автори мали нагоду спостерігати за дітьми з перинатальною та спадковою патологією нервової системи, починаючи з перших тижнів після їх народження і впродовж багатьох років, що дозволило визначити критерії ранньої діагностики церебрального паралічу, диференціювати його та схожі за клінічною картиною патологічні стани, а також проаналізувати можливості різних підходів до них. Особливо складно класифікувати церебральні паралічі в ранньому віці, коли основні симптоми та супутні синдроми змінюються у зв’язку із ростом дитини. Процес інтенсивного розвитку мозку відображається на динаміці клінічних симптомів, які у першій рік життя надзвичайно вариабельні як за характером, так і за