Проект включає три компоненти: соціальна політика, заклади освіти, громадянське суспільство.

«Соціальна політика» передбачає основи політики, що сприяють інклюзії дітей з особливими потребами в загальноосвітні школи й громади, засновані на принципах участі Міністерства праці та соціального захисту й Міністерства освіти і науки України в обох експериментальних регіонах.

В Україні існує майже тридцять законів, декретів та кодексів (законодавство), які, до певної міри звертаються до проблем дітей з особливими потребами та їхніх сімей. Вони звертаються до таких питань, як пенсії, реабілітація та освіта дітей з особливостями психофізичного розвитку. Законодавчі акти, що стосуються освіти, включають: «Закон України про освіту» (1991 рік); «Закон України про загальну середню освіту» (1999 рік); «Закон України про початкову освіту» (2001 рік); «Закон про професійну освіту» (1998 рік) та «Закон про вищу освіту» (2002 рік). Проблема полягає в тому, що сучасне законодавство зосереджене на створенні й збереженні мережі закладів спеціальної освіти для дітей з особливостями психофізичного розвитку, а не на розвиток інклюзивних моделей освіти. Наприклад, «Закон України про освіту» (1991 рік) стверджує, що освіта є правом всіх українських громадян, «незалежно від стану їхнього здоров’я, і повинна також надаватися системою загальноосвітніх закладів для дітей з особливостями психофізичного розвитку.» Жоден із сучасних законодавчих актів не використовує термін «інклюзивна освіта», і лише один Декрет (№ 848 від 5.07 2004 року) містить термін «інтеграція дітей з особливостями психофізичного розвитку».

Також в Україні з 2000 року існують закони (законодавчі акти) соціальних послуг для дітей з з особливостями психо-фізичного розвитку, зокрема: «Основні положення про соціальний захист неповносправних в Україні»; «Про захист дитинства, та про державну соціальну допомогу неповносправним з народження, та неповносправним дітям». Законодавчі акти зосереджені на утриманні дітей на периферії суспільства, надання їм неадекватної фінансової підтримки, дискримінуючи можливості для рекреації, характеризуються загальною нестачею соціальних послуг, коли лікарні є єдиним джерелом допомоги дітям і їхнім сім’ям. Більше того, відповідно до українських законів, держава може помістити неповносправних дітей (з особливостями психо-фізичного розвитку) у заклади чи системи освіти або системи соціального захисту, ігноруючи важливість обох цих складових.

Законодавство чи закон є засобом, за допомогою якого політика стає обов’язковою. Не існує окремої політики, яка б стосувалася дітей з неповносправністю (особливостями психо-фізичного розвитку) в Україні, і нема прогнозів інклюзії. В загальному, політика – це дороговкази для зміни чи створення умов життя, необхідних для добробуту людини. Політика зазвичай забезпечує свідчення, обґрунтування та методи для створення умов для здорового існування людини. В Україні не існує соціальної політики взагалі, і більше того, залишки політики, що стосуються дітей з неповносправністю (особливостями психо-фізичного розвитку) та їхніх сімей, розкидані у різних документах урядових й неурядових організацій. Аналіз існуючої політики в Україні і в будь-яких інших країнах, як засобу формування інклюзивної політики є спорадичним, тому, що існує очевидна нестача спроможності аналізу політики.

У результаті, існуючі освітні та соціальні послуги для дітей з особливими потребами керуються законодавством, яке не є ні всеохоплюючим, ані прогресивним стосовно забезпечення потреб неповносправних дітей. Більше того, існуюче законодавство не базується на жодній з достовірних політик, що служило б обґрунтуванням для законодавства чи дороговказами для втілення цього законодавства в життя. Крім того, законодавство розробляли без урахування точки зору батьків, дітей з неповносправністю (особливостями психо-фізичного розвитку) чи громадських організацій неповносправних. Без участі громадськості у формуванні політики, нема потреби дотримуватися законодавства. Для того, щоб створити суспільство, яке б сприяло інклюзії дітей з особливими потребами обов’язково потрібно поглиблювати знання громадськості стосовно соціальної природи неповносправності, а також розуміння що існуючі перешкоди на шляху інклюзії є перешкодами у самій системі, а не в окремих особах. Такі знання сформують основу для розробленої спільними силами, достовірної політики у сфері освіти і соціальних послуг для неповносправних дітей (особливостями психо-фізичного розвитку) та їхніх сімей, у співпраці з батьками, дітьми та молоддю, а також НУО. Тоді така політика служитиме основою, на якій можна буде формувати ефективне законодавство, і в результаті, такого законодавства будуть дотримуватися усі.

Основна увага даного проекту, беручи до уваги очікувані наслідки, полягає у формуванні знань на усіх трьох рівнях влади та НУО щодо концепцій інклюзивної політики (наприклад, соціальна модель неповносправності), засобів аналізу політики щодо неповносправності (наприклад, призма неповносправності), а також процеси спільного формування політики. Ці елементи, у поєднанні з формуванням політики, формують структуру політики. Очікуваний результат полягатиме у створенні інформаційної основи для аналізу політики, і надано докази для підтримки формування політики у сферах освіти і соціального захисту. На основі аналізу політики буде складено робочий план діяльності уряду, педагогів та НУО у процесі формування політики. Буде адаптовано чи розроблено нову політику, як у сфері освіти, так і у сфері соціальних послуг, яка служитиме основою для інклюзивної освіти та соціальних послуг для неповносправних, що надаватимуться у межах громади. Крім того, політика, розроблена як частина даного проекту може бути використана щоб спричиняти зміни у існуючих законодавчих актах, або її можна використати як основу для нового законодавства.

Основні зусилля щодо спричинення змін буде спрямовано на два регіони в країні, а саме: Львівська область й АР Крим, в останньому особливу увагу буде зосереджено на м. Сімферополь. Київська область буде