знання про взаємозв'язки в природі та усвідомлення людини як її частини;

розуміння необхідності берегти навколишнє середовище;

уміння і навички позитивного впливу на природу;

розуміння естетичної цінності природи;

негативне ставлення до дітей, що завдають шкоди природному середовищу.

Дослідження у сфері сучасної екологічної освіти, що також є виявом уваги до відповідної проблематики, дають підстави сформувати серед інших і такі завдання: дати дітям знання про природу, виховувати в них бажання системно пізнавати її і вміння бережно вести себе у природному середовищі.

Проблему екологічного виховання учнів початкової школи піднімав у своїх працях академік АПН України М.Г. Стельмахович. Зокрема, він писав: «Проблема екології, взаємини людей з природою, її збереження й забезпечення нині набрала особливої актуальності, а з нею й постала гостра проблема посилення й удосконалення екологічного виховання молодших школярів у початковій школі». [110, 113].

На увагу заслуговує і зарубіжний досвід екологічного виховання, початком якого можна вважати публікацію 1864 року праці А.Торо, Р.Емерсона та ін. "Людина і природа".

"Екологічний", здоровий спосіб життя, – це поняття і соціальне, і моральне, і педагогічне. "Пізнай себе" і "сотвори себе" – такими були гасла древніх, що випливали не лише з їх мудрості, але й із самої природовідповідності життя людини. Неосвіченість і байдужість щодо свого здоров'я, повна "відчуженість" від нього, неувага до свого тіла, психіки, духу, розуму тощо – все це надбання однобокої цивілізації і "хлівного" способу життя, що в кінцевому результаті ведуть людину до деградації.

Невичерпним у цьому сенсі є скарбниця народної педагогіки. Адже в результаті виховних дій мільйонів людей протягом віків формувався певний педагогічний досвід, який згодом викристалізувався у велику педагогічну мудрість – народну педагогіку. Вона втілювалася у рідній мові, фольклорі, національних звичаях, традиціях, святах, обрядах, символах і різних видах народного мистецтва, у дитячих народних іграх та іграшках, у живій практиці трудового та сімейного виховання, в народних ремеслах і промислах, у родинно-побутовій культурі нашого народу.

Ідея єдності матеріального і духовного лежить в основі різних (далеко не завжди й християнських) концепцій самоудосконалення людини, втілюється у народній та альтернативній медицині, в багатьох народних обрядах тощо. За всіх випадків вона спонукає людину шанувати природу (свою і довкілля), приборкує хижацько-споживацькі інстинкти – значно краще, ніж наукові знання.

З давніх-давен природа ставила до людини певні вимоги – своїм кліматом, рельєфом, погодою, оточенням. З ними людина змушена була рахуватися, до них пристосовуватися. Впливаючи на форми соціального буття, на звички тощо, природа таким чином визначала процес становлення національного характеру.

П.Кононенко підкреслює, що людина завжди була також активною істотою, сама міняла себе шляхом власної праці, але характер цієї діяльності визначався найперше Природою. Природне оточення – в числі головних чинників становлення характеру людини – поруч зі спадковістю, впливом сім'ї тощо. Розглядаючи залежність людини від природи, П.Кононенко звертає увагу на той факт, що Україна репрезентує єдність помітних природних контрастів, що стосуються клімату, температур, опадів, рослинності, рельєфу, тваринного світу, способу виробництва тощо, що в підсумку визначало помітне розмаїття характерів, а відтак і долі українців. Своя природа лежить в основі характеру українця-таврійця, своя – волинянина, своя – гуцула.

Українська етнопедагогіка, що фіксується не в книгах і трактатах, а в пам’яті поколінь і в сімейній практиці виховання дітей, без сумніву, спроможна сприяти прилученню дітей і молоді до світової загальнолюдської культури і стати надійним заслоном буздуховності, в тому числі й в екологічному сенсі. Тому її ідеї стали в нашому дослідженні надзвичайно вагомим підґрунтям екологічного виховання молодших школярів. Найбільшу увагу ми зосередили на прислів’ях, приказках як аксіоматичних, віками апробованих на практиці порад, постанов і рекомендацій (додаток А).

Підсумовуючи вище поданий матеріал, потрібно сказати, що проблема екологічного виховання турбує людство протягом багатьох віків, втілена вона також і в народній педагогіці, елементи якої й до сьогодні залишаються актуальними. Її коріння можна простежити на будь-якому відтінку людської цивілізації, починаючи з часів зародження продуктивних сил суспільства і виникнення наук, і аж до наших днів. Сама екологічна культура є явищем історичним, плинним і змінним у вирі життя. Але наявність її є обов’язковою, оскільки втрата її може зруйнувати цивілізаційний рух людства.

1.3. Нормативно-правова база екологічного виховання

Одним із фундаментальних показників цивілізованої правової держави є захист інтересів та охорона прав дитини. Захистити і зберегти дитинство здоровим психічно й фізично – не тільки моральний імператив, а й потенційна передумова як нормативно-правових документів, власне, екологічного спрямування, так і актів валеоекологічного характеру.

Це зумовлено рядом чинників, серед яких проблема збереження здоров’я дитини і "екологічного дитинства" у нашій державі виступає однією з першорядних.

За даними екологів більшість території України є екологічно неблагополучною, а 15 % українських земель взагалі можна віднести до категорії "особливо забруднених регіонів із зростанням ризику для здоров'я людей та регіонів екологічної катастрофи" [117, 4]. На цих територіях проживають від 12 до 15 мільйонів чоловік. Практично в кожній області є населені пункти, які не відповідають екологічним стандартам. На жаль, стверджують науковці, претендувати на статус зони з екологічним коефіцієнтом сьогодні можуть багато територій і навіть цілі регіони України. Адже в нашій державі лише три області вважаються більш-менш екологічно благополучними: Закарпатська, Тернопільська та Чернівецька.

На думку провідних