Те, що Україна сьогодні уже знаходиться за півкроку від демографічної катастрофи – загальновідомо. Смертність населення значно переважує його народжуваність. Постійно скорочується тривалість життя українців, а медики постійно фіксують збільшення числа хронічних захворювань та патологій. За інформацією Міністерства охорони здоров'я нормальні роди в країні становлять лише третину від їх загальної кількості. Екологічна ситуація в державі сягнула тієї межі, коли молоді мами часто навіть не можуть як слід виносити дитину протягом відведених природою дев'яти місяців. В Україні сьогодні більше 20% сімей не мають дітей із фізіологічних причин, через стан здоров'я жінок та чоловіків. Деякі просто бояться спланувати та народити дитину через страх, що вона народиться з патологією. В регіонах України показники народжуваності, безумовно, відрізняються. Порівнявши карти народжуваності та стану навколишнього середовища в окремо взятому регіоні, спеціалісти зробили обґрунтований висновок – між цими чинниками існує прямий зв'язок: чим чистіший регіон в екологічному плані, тим вищий показник народжуваності. Однак, ще більше, ніж на рівень народжуваності, екологічний показник впливає на кількість мертвонароджених немовлят, а також на дитячу смертність у ранньому віці.

Провідним "екологічним" документом є Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року, яикй чітко фіксує положення про те, що основним принципом охорони навколишнього природного середовища є "гарантія екологічно чистого середовища для життя та здоров'я людей"(стаття 3). В статті 5 цього ж закону вказано, що оберігати здоров'я та життя людей від негативного впливу неблагополучної екологічної ситуації повинна держава. В статті 10 (пункт Д) цього документу записано: "Екологічні права громадян забезпечуються компенсацією у встановленому порядку шкоди, завданого здоров'ю та майну громадян в результаті порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища" [37, 10].

У свою чергу, стаття 7 цього закону передбачає здійснення загальної обов’язкової комплексної освіти та виховання в галузі охорони довкілля в дошкільних дитячих закладах, у системі загальної, середньої, професійної та вищої освіти, а також вимог інших нормативно-правових актів [37, 10].

Вищепроаналізований документ доповнює і поглиблює Закон України "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення" від 1994 року. В ньому також закріплені конкретні положення про відшкодування збитків, нанесених здоров'ю людей в результаті порушення підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства [37].

В Законі України "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру" парламентарі закріпили поняття "зони надзвичайної ситуації" як "окремої території, на якій склалася надзвичайна ситуація техногенного та природного характеру" [37]. Формулювання надто широке, якщо враховувати, що в законі не визначені терміни протягом яких територія може називатися зоною. Цей же закон проголошує: "... надзвичайна ситуація техногенного та природного характеру – порушення нормальних умов життя і діяльності людей на окремій території чи об'єкті на ній або на водному об'єкті, викликане аварією, катастрофою, стихійним лихом або іншою надзвичайною подією, яка призвела (може призвести) до неможливості проживання населення на території або об'єкті, ведення там господарської діяльності, загибелі людей і/або значних матеріальних втрат" [там само]. Але, згідно з чинним законодавством, виключною компетенцією встановлювати зони надзвичайної володіє Верховна Рада. За словами ж юристів-екологів, саме поняття «зони» носить тимчасовий характер. Цього, звичайно в документі не вказано. І поняття зони надзвичайної ситуації визначається тільки в тому випадку, коли щось колись десь відбулося раптово і позначилось на здоров’ї людей. На цей період, поки територія буде непридатною для життя людини, вона оголошується зоною надзвичайної ситуації.

Провідний нормативно-правовий акт України – її Конституція – твердить, що "кожний має право на безпечне життя та здоров’я, навколишнє середовище та на відшкодування завданої порушеннями цього права шкоди". Далі у статті 50 читаємо: "Кожному гарантується право вільного дослупу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення", причому "така інформація ніким не може бути засекречена" [61, 17]. Стаття 66 Конституції України встановлює обов’язок захисту навколишнього середовища, культурної спадщини українського народу. Захист цих національних цінностей передбачений чинним законодавством України, зокрема й кримінальним. Закріплення відповідного обов’язку на конституційному рівні свідчить про величезне значення, яке надається цій проблемі державою. Конституція передбачає й відповідальність за невиконання обов’язку захищати природу й культурну спадщину: "кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки" [60, 21].

Тісний взємозв’язок екологічних та здоровоохоронних проблем зумовив появу низки концепцій, доктрин та "освітньо-валео-екологічних" докуметнів, які стосуються аналізованої проблеми. В цілому ж освітня політика нашої держави націлює українське суспільство і його освітньо-виховні структури на цілісне вдосконаленя змісту екологічної освіти та екологічної освіти підростаючих поколінь. Підтвердженням цього є, окрім аналізованих вище, закони України "Про освіту", Державна національна програма "Освіта" (Україна XXI століття), Національна доктрина розвитку освіти України, Концепція національного виховання, Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності, Концепції неперервної екологічної освіти та виховання в Україні, Концепції позашкільної освіти та виховання та ін.

Так, стаття 35 Закону України “Про освіту” від 23 травня 1991 року передбачає забезпечення загальною середньою освітою всебічного розвитку дитини як