Варто наголосити також на висвітленні здобутків та проблем гірської школи очима її вчителів (Н.Додяк: "Освіта Вижниччини на межі тисячоліть", С.Чепига: "Школа вікнами в майбутнє", В.Дутчак: "Горами сповнена душа") [24].

Попри "жанрову" різноманітність, у всіх них, тією чи іншою мірою, присутній екологічний аспект або ж "екологічні наголоси", які можуть бути використані в рамках роботи з молодшими школярами. Адже те особливе духовно-екологічне середовище, в якому функціонує гірська школа, природний розвиток дітей, їх навчання і виховання в ньому покликане попередити майже втрачені уміння спілкування з природою мешканцями міст і промислових районів через швидкий технічний прогрес, постійні стреси, хронічну втому і штучне довкілля.

Підсумовуючи вищезазначене, слід зауважити, що природоохороні вектори науково-дослідного проекту "Гірська школа. Стан. Проблеми. Перспективи розвитку" повинні знайти належне втілення у практиці роботи гірської школи, а його результати стати важливою складовою екологічного виховання молодших школярів.

Підсумовуючи викладене в другому розділі, дозволимо акцентувати увагу на важливості педагогічних умов підвищення ефективності екологічного виховання учнів початкової школи в позаурочній діяльності, яка в цій структурній одиниці роботи представлена шляхом посилення взаємозв’язку уроків природознавства та позаурочної діяльності, збільшенням уваги вчителя до формування екологічного виховання учнів початкових класів, а також врахуванням природоохоронних векторів науково-дослідного проекту "Гірська школа. Стан. Проблеми. Перспективи розвитку", які торкаються проблем відродження та розбудови, здебільшого, сільської школи, в рамках якої і було проведене експериментальне дослідження.

Висновки

На підставі викладеного в магістерській роботі матеріалу можна зробити низку висновків і узагальнень, які підсумовують результати здійсненого дослідження.

Докорінна перебудова нашого суспільства, зумовлена переходом до ринкових відносин, спричинила не лише економічні та політичні реформи, а й зміни морально-етичних норм поведінки людей, які провокують, у свою чергу, проблеми екологічні. Тому на порядку денному гостро постала проблема екологічного виховання підростаючого покоління, зокрема й дітей молодшого шкільного віку як важливої ланки формування екологічної культури людини.

Екологічне виховання як систематична педагогічна діяльність, спрямована на розвиток у людини культури та взаємодії з природою, покликана нагромаджувати, систематизувати, використовувати екологічні знання, виховувати любов до природи, спонукати берегти і примножувати її, формувати вміння і навички діяльності людини в природі. Змістом екологічного виховання в цілому можна вважати усвідомлення того, що світ природи є середовищем існування людини, тому вона має бути зацікавлена в збереженні його цілісності, чистоти та гармонії. Екологічне виховання неможливе без уміння осмислювати екологічні явища, робити висновки щодо стану природи, виробляти способи розумної взаємодії з нею.

Його метою є формування в особистості екологічної свідомості як моральної категорії, яку слід виховувати з раннього віку, і мислення. Передумовою цих процесів виступають екологічні знання, а наслідком – екологічний світогляд. На базі екологічного мислення і свідомості формується екологічна культура, яка передбачає глибокі знання про навколишнє середовище (природнє і соціальне), екологічний стиль мислення і відповідальне ставлення до природи, вміння вирішувати екологічні проблеми, а також безпосередню участь у природоохоронній діяльності.

Важливим підґрунтям аналізованої проблеми стали культурно-історичні аспекти екологічного виховання, адже без урахування історичного досвіду неможливо розв’язати назрілі проблеми сьогодення. Результати проведеного дослідження засвідчили, що впродовж усієї історії нашої держави чітко простежується тенденція до послідовної "співпраці" людини і природи, усвідомлення себе її частиною, і як результат – виховання дитини на природовідповідних засадах. Ці питання знайшли своє відображення як у пам’ятках минулого нашої держави (напр., "Повчання дітям" Володимира Мономаха), спадщині всесвітньовідомих мислителів Древньої Греції, Риму, епохи Середньовічччя (Лікург, Солон, Ювенал, Гіпократ), так і в доробку видатних представників України й зарубіжжя (П.Могила, І.Гізель, Г.Сковорода, П.Юркевич, Я.Козельський, К.Ушинський, І.Франко, В.Вернадський, Г.Ващенко, С.Русова, С.Маланюк, В.Сухомлинський, М.Стельмахович; Я.А.Коменський, Ж.Ж.Руссо, Й.Песталоцці та ін.). Не оминули увагою цю проблему й світові релігії та українська етнопедагогіка, ідеї якої щодо виховання дітей в гармонії з природою найяскравіше представлені у прислів’ях, приказках та народних прикметах.

Нормативно-правові засади екологічного виховання знайшли своє відображення у Конституції України, юридичних документах як, власне, "екологічного" (закони України "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення", "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру"), так і освітнього характеру (закони України "Про освіту", Державна національна програма "Освіта" (Україна XXI століття), Національна доктрина розвитку освіти України, Концепція національного виховання, Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності, Концепції неперервної екологічної освіти та виховання в Україні, Концепції позашкільної освіти та виховання та ін.).

Важливою засадою екологічного виховання є реалізація валеоекологічного аспекту змісту виховання. Його сутність полягає у чіткому усвідомленню себе частиною природи ("Природа – це я") і розумінні відповідальності за всі свої вчинки, за ставлення до себе, свого здоров’я, до оточуючих, оскільки ми всі – неперервний природній ланцюг, який діє цілісно, ми всі відповідаємо одне за одного, за свої думки, вчинки, бо всі є творцями навколишнього світу. Тому наша поведінка – запорука "екологічного" життя цілої планети.

Тобто, кожна людина повинна усвідомлювати себе громадянином Всесвіту, творцем ноосфери, який розумно і бережливо “користується”, зберігає і “створює” її, а також несе особисту відповідальність за середовище і продукт людської життєдіяльності;