створення умов для життєдіяльності живої істоти;

вирощування рослин та догляд за тваринами;

надання не лише конкретної допомоги живій істоті, але й виправлення наслідків негативних впливів на живий об'єкт, середовище;

збереження при взаємодії з природою цілісності живого організму, середовища;

шанобливе ставлення до природи, екологічно грамотне вирішення проблемних ситуацій, які виникають.

Без природи життя неможливе, тому формуючи гуманне ставлення до природи, необхідно виходити із наступного: головне, щоб дитина розуміла, що природа і людина взаємопов'язані, тому турбота про природу і є піклуванням про людину, її майбутнє, а те, що завдає шкоди природі – завдає шкоди і людині. Ось чому постають сьогодні у нерозривній єдності екологія і валеологія (про це мова йтиме у підрозділі 1.3). Саме «природні умови здоров'я» є складовою частиною або однією із наскрізних ліній валеологічної освіти у шкільному осередку.

Поняття "природа" – містке і багатогранне. Без природи життя неможливе. Природа без людини обійтися може, а людина – ні. Це аксіома. Виховання без природи теж немислиме. Це положення знайшло своє обґрунтування в науковій педагогіці, зокрема щодо її використання у вихованні дітей. З давніх-давен таку позицію займає українська етнопедагогіка. Про це свідчить велика кількість українських народних прислів’їв та приказок, загадок, притч, казок, оповідань про природу (додаток А, Б).

Насправді ж педагогічний вияв природи значно ширший, до нього належать:

наявні від народження нахили та здібності дитини, тобто головні властивості її організму, духу та розуму;

вплив довкілля – клімату, географічного положення, атмосферних перепадів, ландшафту, збіг різних обставин, соціального становища, харчування, місця проживання;

дія духовної сфери – родинно-побутової культури, освіченості батьків, релігії, мальовничості пейзажів та краєвидів .

Постійний контакт з природою приводить дитину до засвоєння понять, слів, речень і вироблення зв'язного мовлення. Природа збуджує у дітей уяву, вчить логічно мислити на основі зіставлення наявних у навколишньому світі предметів і явищ, пізнання їх причин і наслідків, користі та шкоди, простору і часу. Земля, сонце, вода, небо, повітря, життя рослинного і тваринного світу закликають до спостережень, плекають допитливість, творчу винахідливість, емоційну насолоду і трудову снагу, морально облагороджують кожну людину. Природа є джерелом добра, її краса справляє величезний вплив на духовний світ людини. Природовідповідне – завжди естетичне, натомість потворне, навпаки, є наслідком порушення гармонії, наслідком екологічної шкоди і руйнування, що йде від егоїзму людини.

Глобальна потреба свідомої переорієнтації людини – обличчям до природи – зумовлює значущість екологічного виховання: довкілля сьогодні стає все сильнішим чинником, від якого залежить здоров'я людини. Екологічне виховання розпочинається в сім'ї та школі і триває все життя, але за всіх випадків розпочинаєтьс, за словами О.Вишневського, з екологічної едукації. Основи її у нас заклали Г.Сковорода, В.Вернадський, В.Сухомлинський та ін (детальніше – у підрозділі 1.2). Сьогодні вже започатковано процес створення різних екоосвітніх структур, в тому числі і на державному та на академічному рівнях. У 1991 році утворено Міністерство охорони навколишнього середовища України. В державно-освітніх документах (наприклад, Державній національній програмі "Освіта Україна XXI століття" та ін. (детальніше – у підрозділі 1.3) вже йдеться про "подолання екологічного невігластва і технократизму", з'являються заклади, які готують фахівців з екологічної освіти. Інформація природозахисного характеру вводиться до програм з усіх навчальних предметів і всіх навчальних закладів.

Дослідження у сфері екологічної освіти, що також є виявом уваги до відповідної проблематики, дають підстави сформувати серед інших і такі завдання: дати дітям знання про природу, виховувати в них бажання системно пізнавати її і вміння бережно вести себе у природному середовищі [15, 176 ].

Цікавим у даному контексті видається досвід системи екологічної освіти в зарубіжних країна, який носить як формальний характер (навчальні заклади), так і самодіяльний (громадські рухи, клуби, фонди, музеї тощо). У більшості випадків ця освіта відбиває конкретні потреби і особливості регіонів. Проте за всіх випадків вона передбачає засвоєння групи цінностей, що відбивають ставлення людини до себе і до навколишнього середовища. Зміст екоосвіти трактується досить широко і торкається життя та діяльності самої людини, її морально-етичних орієнтацій тощо. Характерним для зарубіжної освіти є не стільки критичне ставлення до науково-технічного прогресу, скільки акцентування розумної взаємодії людини і довкілля. Звідси центральною вважається проблема виховання особистості, яка співпрацювала б з природою на основі відчуття власної причетності до неї, в дусі турботи про неї. Шляхом осмислення значущості довкілля тут намагаються прищепити дітям почуття відповідальності і обов'язку перед природою.

Проведений теоретичний аналіз основних понять “екологічна освіта”, “екологічне виховання”, “екологічна вихованість” свідчить, що вони є взаємопов’язаними, і дозволив виявити основні показники екологічної вихованості: здатність усвідомлювати духовну і матеріальну цінність природи для усього суспільства взагалі і окремої особистості зокрема; рівень засвоєння ключових понять, законів, принципів, наукових фактів, які дозволяють визначити оптимальний влив на навколишнє середовище в процесі навчально-виховної діяльності і в повсякденному житті; рівень набуття практичних знань, умінь і навичок оцінювати влив господарської діяльності людини;