Співставлення понять екологічне виховання й екологічна вихованість дає підстави розглядати перше поняття як процес, а друге як результат цього процесу. На основі аналізу теоретичних підходів щодо понять “екологічна освіта” і “екологічне виховання” варто зауважити, що в методологічному плані ці поняття взаємопов’язані і розглядаються як єдине ціле, але феномен екологічного виховання не може бути зведений лише до набуття освіти і за своїм змістом є набагато складнішим. Екологічне виховання – це особистісно-орієнтований процес формування екологічної вихованості.

Тому узагальнюючи вищенаписане, наголосимо, що роль школи, особливо початкової її ланки, у вихованні екологічної культури учнів незаперечна. І не можна сказати, що відіграє тут більшу роль екологічна освіта чи екологічне виховання. Лише розглядаючи ці процеси у взаємозв’язку, можна виховати екологічно грамотного громадянина нашого суспільства.

2.2. Екологічне виховання у спадщині видатних представників історико-педагогічної науки

Проблеми екологічного виховання, екологічного, природоохоронного сприйняття природи і себе, як її частини, здавна хвилювали людство. Педагогічне осмисленння виховання у гармонії з природою, уміння поводитися в довккіллі й "читати" її відповідно мають глибоке історичне коріння. Окремі з них викладені у додатку В.

Плекаючи людину, природа постійно нагадувала їй про існування Бога, спонукала до порозуміння з Ним. А в середні віки вона сама (природа) була проголошена Богом (пантеїзм). Національні символи українця – голубе (блакитне і спокійне небо над нашою землею) і жовте (врожайне пшеничне поле) – це дух української природи і дух поєднаного з рідною землею українця. Єдність людини і природи у своїй двоєдиності втілює матерію буття і дух, розум і віру, досвід і пам'ять. Водночас розрив людини з природою, відчуження від неї, хижацьке ставлення до Природи – завжди супроводиться втратою духовності, руйнуванням віри в Абсолют і втратою відповідальності перед Ним.

Гармонії духу і тіла прагнули ще стародавні греки: поняття "калокагатії", втілене в образах Венери, Аполлона, Геракла, Ахілла та ін. Стародавні греки розробляли систему фізичних вправ, йдучи за покликом природи. Потреби руху вони навіть нормували державними законами (Лікург у Спарті. 880 р. до Р.Хр.; Солон в Афінах, 594 р. до Р.Хр. та ін.).

Так, Платон закликав до рівномірного виховання духу і тіла та вимагав допустити до фізичних вправ і жіноцтво. Аристотель пішов далі і критикував вже однобокість лише фізичного виховання. Дбати, щоб в здоровому тілі була здорова й душа, радив ще знаменитий римський сатирик Ювенал [15].

Вельми помітним і вартим уваги арсеналом засобів оздоровлення – екологізації – тіла і душі, досягнення їх рівноваги володіло і продовжує володіти християнство та інші провідні світові релігії. Серед пропонованих ним чинників – піст, що має, зрештою, під собою дохристиянську філософію. Бо ще Гіпократ, що спирався на досвід минулих віків, серед цілющих заходів називав: голод, рослинні харчі, ніж хірурга і "як останній" – вогонь. Метою посту було очистити тіло до такої міри, щоб у ньому могла запанувати душа.

За рекомендаціями більшості релігій під час посту пропонується уникати харчів тваринного походження, а часом відмовлятися і від іншої їжі, крім води і фруктових та овочевих соків. Українські монахи в XVII cт. у їжу вживали біб, сушені на сонці оливки, цибулю та іншу городину, двічі на день з'їдали по шматку хліба, а в понеділок, середу і п'ятницю їли лише один раз. Особливо стримано щодо харчів монахи вели себе під час великого посту (40 днів перед Великоднем), коли вони їли один раз на два дні.

Дотримання постів є важливим елементом юдейського віросповідування. Постійно практикований піст передбачає виключення м'яса, птиці, риби, яєць, але від посту звільнялися хлопці до 13-го і дівчата до 12-го року життя, а також вагітні жінки і матері, що годують груддю. Вважається, що людина, яка постить, зміцнює свою духовність, наближається до Бога. У такому стані легше просити ласки Божої, прощення тощо.

Варто відзначити, що юдейський календар передбачає пости, що пов'язані із значними, здебільшого трагічними датами в історії єврейства. Цим релігійна практика посту веде не лише до єднання з Богом, але й до утвердження національного самоусвідомлення людини.

Велике значення мають пости і в ісламі. Найважливішим з них є "Рамадан". Тут теж підкреслюється його фізичне, духовне і релігійно-національне значення: саме він – цей піст – виділяє мусульман серед інших спільнот світу. "Рамадан" триває один місяць і має відповідні приписи (не їсти від "сходу" до "заходу" сонця тощо) [15, 170].

Прагнення досягнення гармонії з природою, в тому числі й природою людини, як відомо, позначилося і на стародавніх літературних пам'ятках всіх народів. Українська виховна традиція з давніх-давен теж берегла своє бачення гармонійності людини, що особливо спостерігається у наших літописних джерелах, у творчості Г.Сковороди, П.Юркевича та ін.

На особливу увагу в цьому сенсі заслуговує "Повчання дітям Володимира Мономаха" 1117 р. Його можна вважати першим програмно-методичним збірником, у якому зроблено спробу обґрунтувати значення виховання й освіти, роль праці та природної культури людини. "Куди б ви не тримали дороги по своїм землям, – зверається до нащадків великий князь, – не давайте отрокам причиняти шкоду ні своїм, ні чужим, ні селам, ні посівам, щоб стали проклинати