Продовжувачами натуралістичної педагогіки стали активні будівничі, викладачі і випускники Києво-Могилянської академії. Засновник закладу, Петро Могила, у своїй праці "Амфологія" запропонував методичні рекомендацції, програмно-методичне обґрунтування теорії виховання і освіти, зокрема положеня про індивідуальний підхід до школяра з тим, щоб він зміг упішно застосувати набуті знання, уміння і навички в діяльності, пов’язаній з використанням природи.

Один з ректорів Києво-Могилянської Академії, згодом архімандрит Києво-Печеської Лаври, філософ, психолог, природознавець і письменник Інокентій Гізель (Кисіль) (1600-1683) у своїх працях висловлював побожне ставлення до природи і звертав увагу на необхідність освіти і виховання в лоні природи, зберігаючи її. Зокрема у праці "Про філософію природи" він дав розуміння відмінностей природи і мистецтва: "По-перше, мистецтво створює послідовно одну частину за одною, природа одночасно – цілісність. Тоді як мистецтво створює стіни після фундаменту, природа створює одночасно всі частини людини, а потім, за допомогою сили, удосконалює їх і розвиває" [12, 6].

Вагомий внесок у розвиток природовідповідного виховання зробив основоположник педагогіки як науки та принципу природовідповідності Ян Амос Коменський (1592-1670). Через всі його педагогічні твори, зокрема Велику дидактику", "Материнську школу", проходить думка про те, що виховання в усьому повинно узгоджуватися з природою, яку вчений ототожнює з Богом. Видатний педагог наголошував на тому, що людина – останнє й досконале творіння Бога, яке складається з усіх елементів світу, вона – світ у зменшеному вигляді, мікрокосм. Оскільки це так, то і розвивається людина за спільними з природою законами. Хоча Божественна премудрість не дала людині готового володіння світом, однак дала їй природні нахили, розвиток яких може привести до її вічного блаженства. Складовими останнього є:*

освіта – "щоб людина знала усі речі";*

доброчесність або моральність – "щоби вона володіла речами і собою";*

благочестя – "щоб себе і всю спрямовувала до Бога, джерела усього" [128, 49]. Тому мету виховання Я.А.Коменський вбачав у повному й гармонійному розвитку вроджених нахилів людини, оскільки це, на його думку, є природньо. У природі збираються дерева в лісі, трава в полі, риба в морі, отже діти повинні бути зібрані в школі. Принципу природовідповідності Я.А.Коменський підпорядковує усі теоретичні положення своєї педагогічної концепції. Тобто цей принцип виявився однією з методологічних основ його вчення.

Цей принцип, можливо в дещо іншій інтерпритації, знаходимо й у спадщині представника епохи Просвітництва – Ж.-Ж.Руссо. Сутність природнього виховання вчений вбачав у тому, що виховання дитини необхідно здійснювати відповідно до природи самої дитини та її вікових особливостей. На думку Ж.-Ж.Руссо, дітей виховують три фактори – природа, люди, речі, які треба вміло поєднувати. На відміну від Я.А.Коменського, який шукав загальні закони розвитку дитини в навколишній природі і роботі школи, Ж.-Ж.Руссо намагався відшукати закономірності, які визначають хід навчання і виховання у природі самої дитини. Навчати природовідповідно – значить дотримуватись законів розвитку організму дитини та її здібностей. То невипадково до 12 років вчений радив не навчати дитину традиційно (читати, писати і т. п.), а наголошував на вмінні відчувати себе частиною природи, розвивати "чуттєву" сферу дитини. А першою книжкою, яку повинна прочитати дитина, має бути "Робінзон Крузо" Д.Дефо, яка яскраво демонструє можливість не загубитися у цьому світі через розуміння природніх законів і виховання характеру.

Аналогічні думки простежуються в працях видатного українського філософа XVIII ст. Григорія Савича Сковороди, котрий також стверджував, що людина – це не просто тілесний індивід, а окремий світ, "мікрокосм" ("маленький простой камушек, в котором ужасный пожар затаился" [106, 37]. Причому справді моральні основи людини визначаються не її тілесною організацією, а духовним світом, який повинен панувати над тілом і визначати людські дії і вчинки. А досягнення цих основ можливе тільки через "сродну" працю як дійсно людський спосіб життєдіяльності. Думка про визначальну роль праці за покликанням уперше набула вигляду загальної проблеми людського щастя, виявом якого є "внутренний мир, сердечное веселье, душевна крепость" [106, 40]. Тому перетворення праці в життєву потребу й найвищу насолоду є смислом буття. Людина, яка прислухається до себе, "пізнала в собі Бога", збагнула своє призначення на Землі, живе у злагоді з собою і Світом, є відкритою для духовного зростання й відчуття повноти життя: "С природою жить и с Богом быть есть то же: жизнь и дело есть то же" [106, 40-41].

Одним із перших документів та науковим орієнтиром у позакласній натуралістичній роботі є написане Й.Г.Песталоцці у 1776 році “Прохання до людства про підтримку закладу, який має завдання дати дітям виховання в сільській місцевості”. Цей натуралістичний заклад в Нейгофе був притулком для молоді. Песталоцці писав: “Я обіцяю дати всім хлопчикам знання і вміння, необхідні у сільському господарстві. Я берусь дати навички по посадці і обробітку за плодовими деревами...” [12, 6].

Ідея пришкільного саду в кінці ХVIII століття захопила англійського педагога Клода Корбана. Він писав, що при кожній школі треба створити бібліотеку, дослідний сад та навчальну ділянку для вивчення рослин, “живий куточок” для вивчення дрібних тварин та лабораторій по виготовленню ліків.

На Україні в цей час Яків Козельській (1728–1794 рр.) – просвітитель,