Прагнучи захисту через виховання людини, природа сама є великим виховником. К.Ушинський вважав, що вона є одним з головних чинників виховання – поруч з самим життям, наукою і релігією, її вплив позначається не лише на духовній природі людини, але й на її зовнішності. Вона є вічним носієм великого таїнства нашого буття і настійно спонукає нас підняти очі до Неба. Споглядаючи природу, ми задовільняємо свої духовні потреби. "Море, зірки... – пише К.Ушинський, – говорять нам про безмежну мудрість, безмежну могутність, вічність... Як тілесний голод робить хліб їжею, так духовний голод робить природу високою" [120, Т.6, 170].

На окрему увагу заслуговують практичні, втілені в особистому житті, методичні рекомендації щодо екологічного виховання І.Франка, 150-річчя якого українство світу відзначало у 2006 році. Любов до природи вела його на високі гірські вершини, звідки відкривалася краса Верховини, де перебував щоліта з сім’єю, привчаючи дітей до розуміння "цілості" природи, усвідомлення себе її частиною. Донька Анна згадувала про ці сімейні прогулянки так: "З Криворівні ми робили цілою родиною, а часом і великим товариством далекі прогулянки до далеко віддалених гуцульських хат. Раз ми відвідали 120 літню стареньку гуцулку, котра, щоправда, була вдвоє згорблена, але зате метка і балакуча. Вона була щаслива і радісна, як тато наговорив їй багато компліментів, подивляючи її здоровлю і живучості. Добра старенька відпровадила нас далеко з хати, дякуючи нам за відвідини, "що ви отеє такі добрі та чемні, що мене не лінувалися відвідати" [29, 213]. Дозволимо собі продовжити цитувати дитячі спогади Г.Франко, які є яскравим свідченям ролі сім’ї в екологічному вихованні: "ходили ми до Довбушевої печери, де колись Довбуш – розбійник-оборонець і месник покривджених, герой багатьох оповідань і пісень – закопав свій великий скарб. Ми йшли вузенькими стежками, переходили високі гори і темні провалля, минали бурхливі потоки і гірські озера, що таємно і зловіщо виблискували до місяця з-поміж високих смерек. Коли ми прийшли до славних печер, були помучені і голодні. Привітні вівчарі запросили нас до колиби, погостили нас надзвичайно смачною кулешею з густим молоком і овечим молодим сиром (будз). По вечері ми полягали спати. З одного боку – покрівля, з другого вогнище наповняло наш захист димом і дуже приємним теплом" [29, 213]. Абсолютно виправдані еколого-медичні поради залишив І.Франко своїм дітям: мандруючи, він ніколи не припадав до джерела з холодною, як лід, водою, вважаючи це шкідливим для здоров'я. Вважав за краще нести харчі на плечах, ніж переобтяжувати ними шлунок. У таких мандрівках навчав дітей різним цілющим травам та їх застосуванню.

Масштабніше розглянули проблеми взаємозалежності і взаємовпливу людини і природи французький учений Е.Леруа, який запропонував у 20-х роках XX ст. теорію ноосфери – "сфери розуму", та наш співвітчизник, академік В.Вернадський, котрий цю теорію поглибив. Останній наголошував на впливові природніх процесів на Землі на соціальні, зіставляв творення інформаційного поля, яке вибудовує людина свідомою поведінкою (думками, словами, вчинками) з появою глобальних проблем у світі.

Найкращим шляхом пізнання природи, на думку В.Вернадського, є можливість людини якомога частіше залишатися наодинці з нею, виходити за межі свого подвір'я, посидіти над річкою чи озером, в тиші ночі, коли з поля її зору зникають створені огорожі урбанізації, коли людина одна в степу чи горах. У такі моменти, вважав він, людина спілкується з природою особливо змістовно, відчуває свою близькість і єдність з нею, усвідомлює себе її частиною. І саме це є надійною дорогою до "почуття шляхетного жалю" до Природи [15, 176].

На велику виховну функцію природи вказує Г.Ващенко. Саме споглядання природи – зоряного неба, степів і гір, тваринного і рослинного світу, людини з її розумом і почуваннями – все це наводить на здогадку про існування Вищої сили, яка цим усім опікується. Звідси, до речі, і гіпотеза про те, що від самої близькості до ласкавої природи бере свій початок християнська природа українців – нації хліборобів. Вважають, що навіть наше язичництво було близьким до християнства – завдяки природі.

Любов до природи, був переконаний вчений, слід виховувати з раннього дитинства. "Дітей, що не вміють ще ходити, – писав Г. Ващенко, – треба частіше виносити на свіже повітря, щоб вони могли бачити рідне небо, дерева, квіти, різних тварин. Все це залишається в дитячій душі, осяяне почуттям радості, і покладе основи любові до рідної природи" [10, 313]

Велика духовна функція природи стає очевидною, якщо зважити, що будь-яке виховання нічого не варте, якщо воно не спирається на духовне підґрунтя. У 30-ті роки XX ст. С.Русова вимагала, щоб національна школа і національне виховання розвивалися на природному ґрунті і щоб природний чинник максимально враховувався. Власне, в цьому вона вбачала сенс краєзнавства, що втілювало в собі потребу пізнання природи, досвід спілкування з нею. У праці "Природознавство в сучасному вихованні" вона писала: "Природа і дитина – це такі два явища, які так тісно між собою зв’язані, що їх не можна відокремити, не пошкодивши нормальному розвиткові дитини" [109, 130]. І далі продовжувала: "Дух Руссо мав би задоволення,