На особливу роль народного ігрового матеріалу у свій час вказували видатні педагоги Прикарпаття І. Боберський, В. Верховинець, М. Стельмахович, О. Суховерська, П. Франко та інші. Зокрема, І. Боберський (1921) писав “гра є найбільша хвилина, котрої потрібно дитині для всебічного виховання її молоденького тіла, розуму та індивідуальних здібностей” [2, 5].

О. Суховерська (1922 ) наголошувала, що дітям молодшого шкільного віку особливо “припадають до вподоби ті забави й ігри, які побіч виконання рухів, дають їм можливість ще багато співати й лепетати” [22, 5 ].

“Ігри та забави, поєднані з піснею, музикою, – писав Г. Терлецький (1941), – розвивають у дитині найкращі душевні якості”. Автор умотивовує це здатністю ритму пісні пройти “електричним струмом” через дитячий організм й об’єднати їх тактом і темпом в “одне спільне тіло”. Згуртовані не тільки живим ритмом, а й одною думкою, й одним зусиллям, діти прагнуть поєднати “всі свої рухи тіла відповідно до коливань розспіваної душі” [23, 142 ]. Отже, в умовах таких ігор діти привчаються відчувати себе, пізнавати можливості свого організму, а також взаємодіяти як один колектив.

Певної яскравості, доступності народним іграм і забавам надають народні пісні створені видатними музичними діячами України М. Лисенком, А. Леонтовичем, К. Стеценком, П. Козицьким, П. Димуцьким, а також народні примовки, потішки, які свого часу були записані К. Квіткою, С. Титаренком, С.Дрімцовим. Вони ґрунтуються на використанні творів Т.Шевченка, Лесі Українки, О. Олеся, М. Вороного, Д. Загула, П.Тичини, елементах танців.

Відомий український етнограф і фольклорист В.Верховинець у збірці дитячих ігор і пісень “Весняночка” (1925) переконливо доводить, що народний ігровий матеріал покликаний забезпечити, виховання фізично здорового, етично стійкого та інтелектуально розвинутого майбутнього члена суспільства. Надаючи особливої ваги рухливим музичним іграм під час виступу на ІІІ з’їзді працівників дошкільних закладів Полтавщини 1921 року, він твердив, що “гра є наймиліша хвилина, котрої потрібно дитині для всебічного виховання її молоденького тіла, розуму та індивідуальних здібностей” [6, 6]. Дослідник вважає, що через гру можна виховати в дитині властивості характеру й поведінки, потрібні дорослій людині. Більшість з його ігрового матеріалу побудована на основі фольклорного матеріалу і здатна посісти важливе місце в процесі дитячого виховання. “Пісня і танець, – писав В. Верховинець, – це рідні брат і сестра. Як у пісні виливаються жарти, радощі й страждання народні, так і в танці та іграх народ проявляє свої почуття” [6, 8].

Леся Українка, глибоко пізнавши життя, побут і звичаї українського народу, українського села у фольклорному збірнику “Дитячі ігри, пісні і казки Ковельского, Луцького і Новоград-Волинського уїздів” високо оцінила роль народних ігор, у яких бачила “велику життєву енергію, яка давала дітям заряд бадьорості і приносила задоволення та насолоду” [24, 14]. Відомий педагог і мислитель К. Ушинський важливого значення у фізичному розвитку дитини надавав рухливим іграм. При цьому вказував на провідну роль школи й особи педагога. Гру для дитини розглядав як діяльність, що її оточує. У ній формуються всі вчинки людського розвитку – розум, воля, сила, прудкість. У грi, зауважує він, можна передбачити майбутній характер і майбутню долю, бо саме в ній прoявляються здібності й нахили [25, 43].

Привертають увагу роздуми С. Русової про місце народної гри. Діячка пише: “Усі народи мають свої стародавні ігри, що на певних порах мали характер ритуальних вправ, лише згодом набрали характеру гри. Як, наприклад, наші ігри – веснянки, перейняті вони національним духом, який треба вносити в життя казенної дошкільної організації [12, 3]. На її думку, виховання дітей повинно бути позначене народним мистецтвом, естетичним сприйманням, ...спостереження їх мають бути вільними, незалежними. Однак “у кожнім святі треба єднати народне, національне, прекрасне, радісне, веселе[12, 7-19]. Як бачимо, народні ігри і забави є цінним педагогічним засобом, адже в їх змісті переплетені “воєдино високохудожні слова народної пісні, примовки, потішки з відповідними театралізованими сюжетами та імітаційними рухами... [6, 8], вони здатні створити відповідні умови для соціалізації особистості.

Цілком згідні з думкою П. Терлецького, що розкритий за допомогою поетичного слова та імітаційних рухів світ, що “у змісті гри постає в іпостасях звірят, квітів, рослин, явищ природи, створює неповторний художній синтез світовідчувань і світосприймань, де все переплітається, взаємозв’язується, творить чарівний калейдоскоп, у якому діти вчаться “пізнавати свій народ, і себе серед народу” [25, 130]. Ця ідея простежується в дитячому фольклорі Г. Довженка, В. Пепи [13, 14], матеріалах досліджень Л. Артемової, А. Богуш, Г. Дем’янюк, Н. Лисенко, Є. Приступи, [1, 3, 17] та інших.

Положення про неабиякі розвивальні можливості народної гри як своєрідної рухово-музичної композиції підтверджують результати сучасних психолого-педагогічних досліджень. Зокрема, встановлено позитивний зв’язок між емоційною насиченістю “фоном” гри [29, 25] виконанням фізичних вправ у музично-пісенному супроводі та швидкістю й глибиною формування рухових навичок. В основі цієї особливості лежать нейрофізіологічні механізми образної й моторної пам’яті дитини.

Отже, її активізація спроможна значно інтенсифікувати навчально-виховний процес, забезпечити належну мотиваційну основу. Між рухом, словом, мімікою, жестом, пантомімікою, тобто системою зовнішньо-експресивних засобів і пізнавальною та емоційно-вольовою сферою особистості, за дослідженнями А. Запорожця, Є. Вільчковського, Г. Кислюк, М. Чистякової, Л. Виготського та ін., існує тісний взаємозв’язок. Його широко використовують у системі психокорекційної роботи з дітьми дошкільного і молодшого шкільного віку (у комплексі психогімнастичних вправ), а також з метою духовного вдосконалення особистості дитини.[5, 30].

Наукові дослідження щодо доцільності використання