„Фізичне виховання є головним напрямом впровадження фізичної культури і становить органічну частину загального виховання, покликану забезпечувати розвиток фізичних, морально-вольових, розумових здібностей та професійно-прикладних навичок людини.

Фізичне виховання шляхом проведення обов'язкових занять здійснюється в дошкільних виховних, середніх загальноосвітніх, професійних навчально-виховних та вищих навчальних закладах відповідно до навчальних програм, затверджених у встановленому порядку” [ЗПФ].

Фізичне виховання, як і виховання в цілому, є процесом вирішення певних освітньо-виховних завдань, який характеризується всіма загальними ознаками педагогічного процесу, або здійснюється в умовах самовиховання.

Історія фізичної культури дає нам знання про причини виникнення і розвитку фізичного виховання, про ті українські національні традиції І звичаї, які пов'язані з використанням засобів фізичної культури у процесі фізичного виховання. Звернемо увагу лише на те, що виникнення фізичного виховання. Це процес об'єктивний, і вже в первіснообщинному суспільстві воно було всезагальним і обов'язковим.

Процес фізичного виховання характеризується, крім іншого, такими особливостями: *

по-перше, це добре продуманий, спроектований, завчасно підготовлений процес, який передбачає активну діяльність вчителя, засоби, методи і форми навчання, адекватні поставленим завданням; *

по-друге, це процес свідомої й активної участі учнів у вирішенні поставлених завдань шляхом виконання фізичних вправ, формування навичок, удосконалення фізичних якостей, придбання знань. При цьому цей процес базується на фізіологічних, психологічних, загально-педагогічних закономірностях. Більше того, на певному рівні цей процес стає творчим, торкається інтелектуальної сфери учнів; *

по-третє, фізичне виховання пов'язане з подоланням труднощів, що вимагають і сприяють розвитку моральних і вольових якостей.

Викладене дозволяє визначити фізичне виховання як педагогічний процес, спрямований на фізичне і духовне вдосконалення людини, оволодіння нею систематизованими знаннями, фізичними вправами та способами їх самостійного використання протягом усього життя.

Мету фізичного виховання можемо визначити як задоволення певних потреб суспільства та окремих його громадан, пов'язаних з біологічним і духовним розвитком, здоров'ям та високопродуктивною працею і захистом від несприятливих природних та соціальних факторів [Шиян, С. 59].

Для задоволення потреби у формуванні всебічно розвиненої особистості суспільство формує систему фізичного виховання. Система фізичного виховання – це історично обумовлений тип соціальної практики фізичного виховання, який включає телеологічні, науково-методичні, програмово-нормативні та організаційні елементи (основи), що забезпечують фізичне виховання громадян [Шиян,С.43].

Загальне поняття „система фізичного виховання” передбачає сукупність соціальних і педагогічних підсистем, фукнціонування яких базується на загальних закономірностях і направлено на досягнення мети фізичного виховання [Теория и методика, С.45]

Система фізичного виховання тісно пов'язана з системами освіти, охорони здоров'я, оборони, матеріального виробництва, культури, науки і розвивається під впливом змін, що відбуваються в них. Будучи підсистемою (частиною) системи виховання, національна система фізичного виховання сама складається з ряду взаємопов'язаних частин, окремих систем фізичного виховання, які відображають особливості фізичного виховання різних груп населення.

Фізичне виховання школярів – це спеціально організований процес педагогічного впливу на особистість з використанням системи організованих рухів, м'язових та функціональних навантажень, природних і гігієнічних факторів з максимальним „включенням свідомості” школяра в напрямку формування поведінско-діяльного стилю життя з метою розвитку та підтримування адаптаційних та функціональних процесів організму [Шиян, С. 22].

Система фізичного виховання - це досить складна, велика множина елементів, підсистем, які можна відобразити в наборі професійно-прикладних категорій: цілі, завдання, принципи, зміст, засоби, методи, форми, спрямованість, кадрове, методичне, матеріально-технічне, науково-теоретичне забезпечення, адміністративно-реалізаційні ланки, соціально-концептуальні розгляди її як складно організаційну побудову.

В нашому дослідженні ми послуговуємось визначенням принципів, функцій, методів, форм та цілей управління, що загальновизнано вважаються притаманними для управління всіх систем, організацій [Жданова, С. 66-67].

Проаналізувавши матеріали дисертаційних досліджень М. Олійника та Г. Ржевської, послуговуючись розробленими схемами і малюнками, спробували розробити модель структури управління системою фізичного виховання школярів. (див. мал.1.1) Отже, управління системою фізичного виховання школярів складається з механізму управління, організаційної структури, процесу управління і їхніх елементів

Отже, умовно функції управління можна поділити на загальні та специфічні. До загальних, або основних, функцій віднесимо ті, які складають у своїй сукупності процес управління, його основу – планування, контроль, мотивації, контролю.

Слідом за О. Ждановою до специфічних функцій управління фізичним вихованням школярів відносемо ті, що виокремлюються за змістом, напрямком впливу на визначений об'єкт, а саме: пропаганду здорового способу життя, оздоровлення засобами фізичного виховання, науково-методичне забезпечення, будівництво спортивних споруд, проведення змагань, медичний контроль, встановлення міжнародних професійних зв'язків.

Дотично до нашої проблеми стисло охарактеризуємо сутність процесу управління. Планування - це діяльність, за допомогою якої керівництво забезпечує спрямування зусиль до загальних цілей.

Сучасна теорія управління здебільшого оперує поняттям „стратегічне планування”. Під стратегією розуміють: комплексний план, призначений для забезпечення здійснення місії та досягнення цілей [Мескон, С.41].

Організація (діяльність) як функція управління фізичним вихованням - це процес утворення структури, встановлення зв'язків та відносин, що дає змогу ефективно працювати для досягнення цілей [Жданова, С. 72-73].

Теорія управління розглядає організаційний процес у двох аспектах:

Встановлення взаємовідносин, повноважень.

Визначення структури, поділ на підрозділи.

Засобом, за допомогою якого встановлюють відносини і повноваження є делегування. Делегування означає передачу завдань та повноважень особі, яка бере на себе відповідальність за їх виконання. За допомогою делегування керівництво здійснює розподіл завдань, що повинні бути виконані для досягнення цілей. Отже, суть управління полягає в тому, щоби добиватися виконання роботи іншими.

Відповідальність являє собою обов'язки виконати завдання і відповідати за успіх їх вирішення.

Повноваження – являють собою обмежене право використовувати ресурси та зусилля співробітників для виконання