Гегель (XVIII—XIX ст.), досліджуючи філософію права, ідеалізував прусську конституційну монар-хію, вважав її найвищим проявом ідеї влади. Кант хотів дослідити проблеми виховання і права насамперед в органічній єдності. У своїй роботі „Про педагогіку” філософ стверджував: „Два людських винаходи можна вважати найбільш важкими: мистецтво управляти і виховувати, але саме на них тримається суспільство” [, С. 87]. Людина може стати кращою лише через виховання, відтак, і уряд, і батьки псують дітей. Батьки діють, виходячи з бажання краще влаштувати дітей у житті, а уряд намагається зробити підростаюче покоління знаряд-дям свого панування. Проте, як вважає Кант, істинне виховання повинно готувати людей до майбутнього.

Логіка міркування Канта така: найбільш складним у вихованні є необхідність, з одного боку, поєдна-ти „підпорядкування дітей законному примушуванню”, а з іншого, сфор-мувати у них вміння користуватися своєю свободою. Так, свободу дітям слід надавати з раннього віку, але вони „не повинні зашкодити” ні собі, ні оточуючим; суспільне виховання має великі переваги перед індивідуальним, оскільки тільки у спілкуванні майбутні громадяни усвідомлять поняття „право”; у суспільному вихованні люди здобувають уявлення про обов'язки; вихована людина — це людина, яка володіє почуттям своєї гідності, але разом з тим — це людина, яка приймає на себе „обов'язки члена суспільства” [Гулыга, С. 88].

Поступово у філософії закріплюються два поняття: „правління” й „уп-равління”. Перше „керівництво”, друге — технологічній процес, який за допомогою певних механізмів здійснює виконавча влада.

Правомірним є твердження: наука управління зароджувалась, як і бага-то інших знань, у давнину, проте „відокремлення” її в самостійну галузь знань починається на рубежі XVIII—XIX ст.

Витоки педагогічної літератури, в тому числі і науково-довідникової, енциклопедичної походять з 16-томної енциклопедичної праці „Загальний критичний огляд шкільного навчання і виховання” (1785-1792), створеній групою ганноверських педагогів, під загальним керівництвом Кампе. Капіталізм вимагає освічених працівників, а керівництва держав консервували відсталість народної школи. Відображенням демократичних ідей народних учителів став Енциклопедичний педагогічний словник (1835), упорядкований вчителем початкової школи в Ульме И. Верле. В 330 статтях розглядались питання основ педагогіки, теорії виховання, приватним методикам, психології, фізичному розвитку, школознавству, контролю і керівництву в навчальних закладах.

З наближенням революції 1848 правительства германських держав розпочали репресії щодо народних вчителів. Кантор І.М. наводить думку німецького історика педагогіки та школи Паульсена: „Глибока недовіра до вчителів, ненависть до освіти – це все чим характеризується тепер шкільне управління” [Кантор, С.9].

Десятитомна Енциклопедія виховання та освіти, підготовлена К. Шмідтом, відображає суспільно-політичні обставини в Германії після революції. За характеристикою сучасників, регулятиви 1854 року встановлювали, що життя і школа повинні будуватися на основі християнства, а завдання школи – виховувати вірних синів церкви, покірних вірнопідданих, майбутніх солдат.

Показовим з теми дослідження вважаємо „Педагогічний словник” Рейна (1895-1899). Зміст словника систематизувався за такими проблемами: А. Основи предагогіки – етика, психологія, допоміжні педагогічні науки (фізіологія, медицина, психіатрія, гігієна). В. Систематична педагогіка – вчення о меті виховання (телеологія), вчення о засобах і шляхах виховання (методологія), теорія навчання (дидактика), теорія керівництва, шкільне управління. ВВ. Сучасна система виховання і навчання за рубежом. Г. Історична педагогіка. Теорія керівництва та шкільне управління – окремі розділи словника, в яких розглянуто питання стосовно управлінської діяльності та прийняття рішення керівником. Рейн визначає наявність керівного і керованого об'єкта в межах навчального закладу, необхідність наявності навчальних програми, не тільки як документу, що дає змогу контролювати, а як „послідовної програми для всебічного виховання людини”. Педагог вперше звертає увагу на наявність зворотних зв'язків серед органів управління освітою, дирекціями закладів, вчителів, батьків. В розділі „Теорія керівництва” визначає потребу створення спеціалізованих закладів для керівників різних ланок освіти, чітко формулює якості керівника школою. А саме, освіта та досвід роботи на посаді вчителя, наявність якостей керівника (чесність, рішучість, фінансова незалежність), задовільний стан здоров'я, вік: „молодий та здоровий” [, С.14-15]. [Enzyclopadisches С. 7].

Cловник з педагогіки та початковому навчанню Ф. Бюіссона являється пам'ятником прогресивному шкільному законодавству Жюля Феррі (Франція). В 18881 році французський парламент за проектом міністра освіти Феррі прийнял закон про загальне обов'язкове безкоштовне початкове навчання и світську школу. Головний напрям Словника – захист й обґрунтування трьох принципів Феррі. Визначальні теоретичні положення: про соціальну обумовленність виховання та навчання, про взаємозв'язок виховного впливу родини, школи та суспільства. Визначаюч педагогіку як науку про виховання, Бюіссон вважає, що мова йде не лише про моральне виховання, а й про фізичне, інтелектуальне, а також про формування смаку. Автор відносит до числа найважливіших педагогічних проблем встановлення зв'язку між системами виховання та станом суспільства, між змістом виховання та вимогами суспільства, між методами виховання й соціально-економічним станом держави.

Виходячи з того, що виховання та школа обумовлені станом сусапільства та політикою держави, словник підкреслює роль держави в управлінні системою та організації виховання та навчання: „Так як виховання являється соціальною функцією, то всі школи повинні підпорядковуватися його контролю” [Кантор, С.22].

Одночасно з останнім виданням словника Бюіссона вийшло перше видання Педагогічної енциклопедії П. Монро. Бурхливий ріст економіки США обумовив підйом шкільної освіти: введення загального обов'язкового навчання, безкоштовної середньої освіти, створення широкої мережі вищих навчальних закладів. До розділу „Управління освітою” систематичний показник відносить статті про стан шкіл та органів управління різних країн, представлено 70 країн, серед них Великобританія, Франція, Росія та інші.

Попугаєв В. В. був глибоко переконаний, що освіта є