Освіта, у свою чергу, повинна включати: політичне освічення і виховання; моральне виховання; комерційну освіту. Виховання повинне бути публічним, оскільки за таких умов воно є на-дійним засобом політичного освічення. Останнє дає знання Статутів, Законів, прав і обов'язків кожного громадянина. Визнаючи необхідність існування суспільних прошарків, він висловив думку, яка для того часу була і прогресивною, і крамольною одночасно: публічне вихован-ня повинне з'єднати дітей всіх прошарків, при цьому необхідно „утримува-ти їх однаково”. Подібний погляд в XIX ст. викликав масу негативних відгуків. Публічне виховання, за його поглядами, є засобом управління, оскільки допомагає приводити в дію прийняті правителем закони. Вчений визначив вимоги до особистості правителя, від яких залежить успіх правління: правитель повинен бути високоосвіченим, випробу-ваним у діяльності; „старанням” прагнути до загального блага; бути здібним до управління; мати особисту гідність; довіру суспільства для досягнення мети управління і т. д. Але головними, вважає Попугаєв, повинні стати знання історії і права кожної людини, а особливо тим, хто сам керує.

Цікавим до теми дослідження є факт видання князем Парфенієм Енгаличевим „Словника фізичного та морального виховання” (1827 р.). Звертає увагу чіткість термінології, більшість рубрик визначено одним словом, що точно передає зміст поняття: Безкорисливість, Благородство, Виховання, Ввічливість, Гнів, Гордість, Дружба, Здоров'я і т.п. В статті „Правління” Енгаличев визначає монархію не деспотичною, а освічену. В статтях про виховання дається змістовна характеристика анатомо-фізіологічних і психологічних особливостей дітей, визначаються мета та методи виховання. Розвивається ідея природовідповідності виховання і необхідність враховувати природу дитини. Автор виступає проти надмірного замилування дітей, вимагає систематичних фізичних вправ і загартування, пропонує раціональний гігієнічний режим.

В 80-90-ті роки ХІХ сторіччя виникла серія довідкових книг та підручників для школи та вчителя: „Довідкова книга педагога” Розова А., „Довідникова книга для батьків та вихователів” Ігнатова Н., „Виховання та навчання в сім'ї та школі” Ельницького К. та ін.

В першому томі праці Анастасієва „Народна школа, керівництво для вчителів народних шкіл. Стільникова довідкова книга” докладно визначені основні закони, розпорядження та вказівки про школи всіх типів (адміністративно-господарські та навчально-виховні питання); навчальні плани и програми по предметам і класам; описи шкільних будівель, кошторис і проекти школи; креслення класних меблів; правила гігієни для школярів; відомості про організацію бібліотек та музеїв, програми та довідковий матеріал про підготовку вчителів.

Бурхливий розвиток капіталістичної економіки, поява великих підприємств і галузевих індустрій вимагало нових знань, зароджувалась теорія управління, методологічними основами якої стали теорії держа-ви, теорії народної освіти. Закономірним наслідком розвитку науки управління була залежність результатів управління від стану загальної освіти.

Розвиток освіти в Україні в XIX столітті відбувався значно повільніше. Великодержавна Росія, яка була прославлена багатьма філософами, не дуже піклувалась упорядкувати свої „околиці”, до яких відносилась і „Малоро-сія”. Українські письменники-освітяни (П. А. Грабовський, М. М. Коцю-бинський, Леся Українка, І. Я. Франко та інші), які вимагали розвитку освіти в Україні, зіткалися з відкритим гнобленням науки. Так, в 1863 році циркуляром Міністерства внутрішніх справ в Україні заборонялося друку-вати підручники та науково-популярну літературу українською мовою, а 1876 року царський уряд видав закон про цілковиту заборону вживання української мови в школі та громадському житті. Подібні управлінські акти Російської монархії не могли не викликати протесту широких мас в Ук-раїні.

Цікаво, що Лесгафт як фахівець цікавився освітою загалом і школою як навчальним закладом. Ним був теоретично обґрунтований конкретно-історичний характер управ-ління і зроблено висновок, що управління — особлива функція, яка виник-ла із самої природи суспільного процесу праці. В статті „Значення школи” він розмірковує таким чином: „Будь-яка перебудова суспільства завжди пов'язана з перебудовою освіти, потрібні нові люди – їх повинна підготувати школа”. Автор визначає зміну в розумінні головного завдання школи суспільством, отже вважалось, що мета школи початкової полягає в вивченні грамоти, а Лесгафт визначав: „Школа є тим періодом життя, коли все направлено на розвиток в собі людини” [Лес, Знач, С. 341].

Всякий однобічний розвиток руйнує гармонію в освіті і не створює умов для розвитку цільної людини – цей висновок робить Лесгафт у статті. А в статті „Про викладання природничих наук в середніх навчальних закладах” свідчить: „Кожна школа повинна бути гуманістичною...тут необхідно в однаковій мірі навчитися керувати своїм тілом (фізичне виховання)” [Лес, О преп, С. 361].

Вагомим розділом процесу навчання, необхідним кожній школі визначено фізичне виховання, його метою – навчити дитину володіти та керувати своїм тілом і підготувати його до будь-якої роботи засобом засвоєння загальних прийомів. Окрім ігор також пропоновано відвідування різних закладів (екскурсій) й прогулянок: під час них дитина привчається спостерігати, міркувати, знайомитись з природою. Регламентовано автором і час – двічі на тиждень з 12 години дня [Лес, Знач, С. 350].

Серйозне керівництво та управління фізичним вихованням школярів, визначає Лесгафт, – складний процес, проте якщо визнана доцільність фізичного виховання як предмету, необхідно розробити і обґрунтувати це управління.

В 90-ті роки ХІХ ст. Лесгафт приділяє увагу розробці і популяризації власної системи фізичного виховання. Курси виховательок та керівниць фізичного