У процесі спортивної підготовки тренер вирішує три основні, пов'язані між собою завдання: формування високих моральних якостей, удосконалення техніки рухів і досягнення високого рівня фізичних здібностей. Для вирішення цих завдань потрібна оцінка індивідуальних здатностей і можливостей юного спортсмена на підставі трьох критеріїв:

1) моральних якостей особистості;

2) здатності оволодіти технікою рухів, тобто здатності до навчання і

3) рівня працездатності, який прямо залежить від фізичних здібностей — сили, швидкості, витривалості, гнучкості і спритності.

Для оцінювання індивідуальних моральних якостей широко використовують метод спостереження, особисті бесіди, анкетування; для визначення здатності до навчання застосовують тестування, на підставі якого розробляють відповідні рекомендації для індивідуально-диференційованого підходу до кожного учня.

Юні учні з сильним типом нервової системи швидше, ніж з слабким, засвоюють вправи як під час демонстрування, так і при поясненні. Це обумовлено тим, що в останніх при засвоєнні нової вправи виникає напружений стан, особливо в період початкового навчання. У цьому випадку індивідуально-диференційований підхід полягає в тому, щоб у процесі вивчення рухів для юних спортсменів з сильним типом нервової системи (збудливих) переважала розповідь (слово), а для дітей з слабким типом нервової пістеми (гальмівних) — показ. Ефективність такого підходу зростає, якщо діти й підлітки з сильним типом нервової системи виконують рухи переважно на точність, а з слабким типом нервової системи — силові, що відповідає природі індивідуального розвитку здібностей.

Таким чином, розробка індивідуального підходу в навчанні рухів передбачає диференціацію учнів за особливостями їхньої нервової системи.

Принцип індивідуалізації в системі фізичного виховання учнів можна здійснювати на підставі оцінки індивідуальних відмінностей нервової системи, морфологічного, біологічного і фізичного розвитку, а також рівня фізичної підготовленості.

Однак, диференціація учнів — це лише початок індивідуалізації педагогічного процесу. За диференціацією іде вибір засобів, методів і форм педагогічного нпливу, які мають відповідати індивідуальним особливостям розвитку учнів.

Принципи навчання тісно зв'язані один з одним і наявні одночасно в кожному елементі навчання при домінуючому значенні одного або кількох з них.

5.2 Засоби й методи навчання

Процес навчання потребує застосування відповідних методів—словесних, наочних, практичних, а також засобів дії, основними з яких є фізичні вправи.

Під час вивчення теорії використовують загальнопедагогічні методи (розповідь, бесіди, лекції, демонстрування тощо), а під час навчання техніки рухів — як загальнопедагогічні, так і спеціальні.

Методи навчання застосовуються відповідно до дидактичних принципів, а зміст цих методів базується на вікових закономірностях розвитку учнів.

Теоретичний матеріал викладають з допомогою словесних методів, поєднаних з наочними, тобто під час навчання використовуються відповідні ілюстрації, знання яких потім реалізується в практичній діяльності — самостійних заняттях, організації та суддівстві змагань, інструкторській діяльності.

Одним з словесних методів викладу теоретичних відомостей є розповідь, яка має бути образною, жвавою, емоційною і послідовною, базуватись переважно на фактичному матеріалі. Розповідь повинна тривати не більше 7—10 хв для дітей молодшого шкільного віку і 10—15 хв — для підлітків і юнаків.

До розповіді ставляться певні вимоги: відповідні добір і освітлення фактичного матеріалу, використання наочних засобів і елементів бесіди, підведення до необхідних узагальнень і висновків, які учні мають зробити самостійно.

Природно, що розповідь для підлітків 10—12 років за формою і змістом буде значно різнитися від розповіді на цю ж тему для 15—16-літніх. Яскраве, образне оповідання, розраховане на молодших школярів, не дасть ефекту у старшокласників; для них можна застосувати такий метод навчання, як лекції. Порівняно з розповіддю лекція має науковий підхід, лаконічний і чіткий виклад; виховне її значення вище.

Для створення проблемної ситуації та пожвавлення лекції можна звертатися до аудиторії із запитаннями, які збуджували б інтерес і активізували мислення учнів. Природно, що читання лекції потребує відповідної підготовки: складання плану, добору лі-тератури, ілюстрацій тощо.

До словесних методів навчання належить бесіда, організована у формі діалога.

Бесіда — це метод навчання, який дає змогу тренерові через чітко продуману систему запитань і відповідей на них, опираючись на знання учнів, підвести їх до вирішення поставленого завдання.

Якщо розповідь, лекція чи бесіда не забезпечили ясного розуміння того чи іншого явища, або при потребі довести правильність якихось положень, застосовують пояснення, що також належить до методів словесного навчання.

У поясненні використовують доказову форму викладу на базі логічно зв'язаних висновків, які свідчать про істинність суджень. Цей метод широко застосовують при навчанні техніці рухів, вивченні структури фаз, елементів рухів.

Словесні методи поєднують з наочними — демонструванням предметів, явищ і процесів зображення їх.

При вивченні теоретичного курсу як наглядні посібники використовують плакати, малюнки крейдою на дошці, кінокільцівки й кінофільми, схеми, діаграми. Треба, щоб кожен з наочних посібників відповідав завданням, які вирішуються в процесі занять, і готував учнів до самостійного осмислення й формулювання відповідних висновків.

Набуття рухових умінь і навичок юними спортсменами базується передусім на їхній готовності до виконання того чи іншого руху. Ця готовність залежить від рівня розвитку фізичних і координаційних здібностей, а також психічного розвитку, основу якого в цьому випадку становить мотиваційна діяльність. Названі параметри значною мірою впливають на техніку рухів.

Лише після того, як учень буде готовий до засвоєння рухів, ставлять певну мету й конкретні завдання. Для того щоб учні засвоїли деякі нескладні рухи, досить їх показати і пояснити, а при потребі скоригувати зауваженнями. Проте в більшості випадків навчання рухам вимагає чимало часу й для досягнення