ОРГАНІЗАЦІЯ ПРИРОДООХОРОННОГО ВИХОВАННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ У ГАЛИЧИНІ (1919-1939рр.)

Сучасна концепція розвитку загальноосвітньої школи передбачає нові вимоги до професійного рівня учителя, а особливо, вчителя початкових класів. У зв’язку з чим навчально-виховний процес вимагає якісно нових теоретично-методичних підходів, які б враховували як глибинні закономірності становлення молодшого школяра як індивідуальності, так і найбільш адекватні виховні впливи. У відповідності до цього, Державна національна програма “Освіта” (Україна ХХІ століття) передбачає: “...створення умов для професійної свободи, творчого пошуку, ініціативи педагогів” [3 , 44].

У світлі сучасного освітнього процесу, екологічної ситуації як у світі, так і у нашій державі, одне з важливих місць в ньому займає природоохоронна освіта і виховання кожної особистості і суспільства зокрема. Важлива роль у даному напрямі належить початковій школі, перед якою постає ряд завдань, спрямованих на цілеспрямоване оволодіння учнями знаннями про природу, її охорону та значення для життя людини; виховання відповідального і бережливого ставлення до навколишнього середовища, любові до нього, тобто природоохоронне виховання; організація природоохоронної діяльності молодших школярів, а звідси формування екологічної культури дітей.

Теоретичним та практичним аспектам екологічного виховання і навчання учнів у шкільному навчально-виховному процесі присвячена значна частина психолого-педагогічних досліджень. Так, у них знайшли висвітлення проблеми удосконалення змісту, форм та методів екологічної освіти школярів (А.Н.Захлєбний, І.Д.Звєрєв, І.Т.Суравегіна, Д.І.Мельник, Р.А.Науменко, О.Л.Пруцакова, Л.А.Чистякові), виховання дитини засобами природи (А.С.Волкова, П.Р.Ігнатенко, Н.В.Лисенко, А.А.Плешаков, З.П.Плохій, Н.А.Пустовіт, Л.П.Салєєва, Д.Л.Сергієчко, Г.С.Тарасенко, Т.І.Тарасова), формування діяльнісного компонента екологічної культури, що виявляється в оволодінні учнями мотивами, вміннями й навичками екологічної діяльності (М.М.Вересов, М.Б.Дуденко, П.В.Іванов, Б.Г.Іоганзен, І.В.Лебедь, М.С.Матрусов, Г.П.Пустовіт, Н.О.Риков, Є.І.Сявавко). Значна частина науковців досліджує проблему формування екологічної культури майбутніх учителів (Т.С.Вайда, І.С.Котенєва, Г.Ф.Пономарьова, С.В.Совгіра, А.А.Сотникова, Н.В.Ясинська). Як бачимо, проблемі екологічної освіти і виховання, формування екологічної культури особистості стосується велика кількість психолого-педагогічних праць. Однак потребує детальнішого вивчення проблема природоохоронного виховання молодших школярів. Тому метою даної статті є розкриття питання організації та проведення вчителем природоохоронної роботи з молодшими школярами у Галичині міжвоєнної доби, її вплив на природоохоронне виховання учнів, формування у них екологічної культури.

Проблемі формування висококваліфікованих педагогічних кадрів Галичини міжвоєнного періоду приділяли велику увагу галицькі педагоги та кращі представники української галицької інтелігенції: М.Галущинський, Ю.Дзерович, Б.Заклинський, Я.Кузьмів, І.Ющишин та ін. Так, відомий педагог, громадський діяч Іван Ющишин зазначав: “Духовну вартість школи рішає не найкращий будинок, вибаглива обстановка, педагогічне приладдя (і вони конче потрібні!), або найрозумніше зложені теоретичні системи й програма, але все-таки живий, творчий учитель!” [18, 13].

Однією з основних вимог до вчителя досліджуваного періоду було обов’язково високий рівень його методичної підготовки, про що наголошував, наприклад, видатний галицький педагог Юрій Дзерович, вказуючи, що серед прикмет учителя-майстра повинні бути: педагогічний хист (знання, педагогічний такт), педагогічний досвід, спрямованість педагогічних якостей (чуйність, любов до дітей, дисциплінованість та ін.). Однак учитель не може досягти високого рівня педагогічної майстерності, якщо він не володіє методикою викладання і виховання. Адже “не виховник той, що знаючи мету й перейнявшися нею, не вміє підшукати засобів, що ведуть до неї” [16, 4]. Питання методики викладання галицького вчителя було одним із найбільш актуальних питань міжвоєнного періоду, яким займалися учительські осередки, педагогічні товариства та часописи, на сторінках яких друкувалися матеріали з проблем організації процесу шкільного викладання, огляди нової психолого-педагогічної літератури.

Крім того, галицькі педагоги наголошували не тільки на необхідності професійної готовності вчителя до навчально-виховного процесу в школі, яку можна охарактеризувати на рівні ціннісних орієнтацій та на рівні знань, умінь і навичок, необхідних для практичної реалізації педагогічних функцій учителя, але й на тому, що “кожний учитель носить сам у собі методу, він у всіх своїх починаннях, думках і праці сам про себе є носієм і реалізатором методи. Поза вчителем, його думками, вчинками й творчістю серед конкретних умов, оточення та складних ситуацій немає фактично абсолютної методи. Є тільки певні гіпотези чи правди добуті великими зусиллями теорії й практики, з котрих живий, вдумчивий вчитель творить щодня живу методу” [17, 148].

Важкі соціально-політичні умови існування українського шкільництва, переосмислення мети навчання, відсутність стабільних навчальних програм, підручників (як для вчителів, так і для учнів), методичної літератури, унаочнення вимагали постійної роботи вчителів над підвищенням свого загальнокультурного і професійного рівня. Так, Я.Мацюк писав: “...мусить учитель бути, з одного боку, паном знання дитячої душі, яка є сьогодні альфою й омегою цілої виховничої штуки, з другого боку, мусить він зазнайомитись з цілою суспільною структурою, з цілим навалом суспільних ускладнень, які становлять всеобіймаюче середовище його виховної праці” [9, 69].

Як зазначалося, у досліджуваний період переосмислюється мета навчального процесу в школі, яка полягала тепер перш за все у вихованні молодого покоління. У статті “На порозі шкільної реформи” відзначалося, що “ціль школи не у тому, щоби молоді давати означену кількість якогось знання, а виховувати людину, при чому виховні почини мають виходити від дійсного життя...” [10, 83]. Разом з тим, “не треба думати, що повоєнна школа легковажить інтелєктуальний розвій дитини, – писав П.Біланюк, – навпаки, вона його розвиває як і довоєнна школа, тілько що розвій інтелекту вже не є остаточною метою, ідеалом школи. Розвій інтелекту стає вже тільки засобом до вищої мети, тобто засобом розбудови в голівці внутрішньої культури – характеру” [2, 293].

Галицькі педагоги та вчителі-практики міжвоєнної доби надавали великого значення природі як одному із чинників інтелектуалізації особистості, необхідний