Педагоги доби Гетьманату і Центральної Ради (С. Русова, С. Сірополко) виступали за демократизацію шкільного процесу, за громадянське виховання молоді, за учнівське самоврядування в навчальних закладах [17, 284].

У 1920-1930 рр. шляхи розвитку шкільного самоврядування, його взаємовідносини з молодіжними організаціями досліджували С. Білоусов, В. Дурдуківський, Н. Крупська та багато ін. Основну увагу в роботі тогочасного учнівського самоуправління було спрямовано на допомогу школі у розв'язанні навчально-виховних завдань, залучення учнів до гуртків та їх організації, налагодження взаємодопомоги під час навчання, відвідування дитячих технічних станцій, проведення екскурсій, соцзмагання, організацію громадської роботи поза школою та ін. Головна мета шкільного самоврядування в радянські часи полягала в тому, щоби виробити у дітей вміння організовуватись для колективної праці.

У статті “Нова фаза в розвитку європейської школи” галицький педагог Я. Ярема писав, що “московська школа” була прототипом нової європейської школи. В ній він побачив усі найголовніші принципи, які хоча й були наповнені ідеологічним змістом, але наслідували шкільні реформи на Заході: “політицизм, громадський активізм, практицизм” [24]. Це свідчить про те, що галицькі освітяни цікавились педагогічною думкою і школою в СРСР.

Значний досвід в організації учнівського самоуправління, за свідченням Л. Тищенко, нагромаджено і в шкільництві Радянської України (М. Зарецький, А. Макаренко, І. Соколянський, В. Таран) [21]. Його представники ставились до мети і завдань учнівського самоуправління по-різному, “розглядаючи їх як засіб підготовки свідомих і активних громадян, як форму соціального життя і організації всієї діяльності дітей, як школу самовиховання, “майстерню суспільності”, як організацію життя і діяльності колективу, поєднання інтересів дітей і суспільства” [21, 2].

Найбільш ефективно виховні можливості учнівського самоуправління реалізовано у виховній системі українського педагога А. Макаренка [3]. Основою його вчення стала теза представника Харківської школи педології О. Залужного: “Через колектив, силами колективу й для колективу” [19]. А. Макаренко розробив теоретичні основи методики створення учнівського колективу. Педагогічна спадщина А. Макаренка постійно перебувала у центрі уваги радянської педагогіки повоєнного періоду. Один із перших дослідників його спадщини І. Козлов відмічав у цій виховній системі широкий діапазон клубної самодіяльної роботи учнів, їх громадську активність, розвиток самостійності та самоврядування [6].

Як бачимо, проблема учнівського самоврядування зберегла свою актуальність і в повоєнний період. Українські педагоги того часу провідну роль в організації шкільного життя віддавали комсомольським і піонерським організаціям. ЦК ВЛКСМ видавав різні положення про налагодження діяльності учнівських комітетів у загальноосвітній школі. Так, у “Положенні про учнівський комітет в школі” зазначалося, що “учнівський комітет за погодженням з директором школи і комсомольською організацією за їх участю проводить загальні збори учнів 5-10-х класів (а в школах з великою кількістю учнів – загальні збори учнів паралельних та суміжних класів) для обговорення найважливіших питань життя та роботи учнівського колективу школи” [15, 292]. У цьому ж положенні вказано, що учнівський комітет мав працювати під керівництвом директора школи і в контакті з шкільним комітетом ВЛКСМ. Учнівське самоуправління було заідеологізоване.

Отож у 1950-х рр. відбулося його звуження через підміну діяльності піонерської та комсомольської організацій. Проте вони являли собою не тільки колектив однодумців, але ставали формою зв’язку школи з життям. Значення цих організацій полягало в тому, що вони сприяли усвідомленню дітьми важливості їхньої громадської роботи. Відкидаючи ідеологічну упередженість, можна давати високу оцінку цим нововведенням, їх історичному значенню. Такі форми роботи давали б значно кращі результати за умови педагогічно доцільного керівництва та їх деполітизації.

Велику увагу розвиткові самостійності, самодіяльності, творчості та ініціативи учнів приділяв український педагог, директор Павлишівської середньої школи В. Сухомлинський. Однією з умов реалізації активності дітей він вважав наявність у школі великої кількості дитячих колективів: клубів, ланок, гуртків, секцій. Гостро заперечуючи бюрократизацію самоврядування, він стверджував, що воно є засобом впливу там, де існують матеріальні, господарські й трудові відносини під безпосереднім педагогічним наглядом [20, 299].

У 1960-70-х рр. ХХ ст. проблему учнівського самоуправління розглядали М. Болдирєв, Л. Гордін, В. Жуков, І. Козлов, В. Коротов, М. Сметанський, С. Хозе та ін. Вийшла друком колективна праця (І.Козлова, В. Коротова, Б. Лихачова, Л. Гордіна) “Методика виховного процесу” (1969), де було вміщено лекцію В. Коротова “Самоврядування школярів” [5]. Він розглядав учнівське самоврядування як один із засобів підготовки громадських активістів.

В. Коротов детально проаналізував значення й роль, структуру й форми, зміст та особливості учнівського самоврядування в школі, методику педагогічного керівництва його розвитком у посібнику “Самоврядування школярів” [7]. Цей методичний посібник зацікавив педагогічні кола і з 1976 р. до 1981 р. був перевиданий тричі, а також взятий за основу в орієнтовну програму з проблем учнівського самоврядування для занять із директорами загальноосвітніх закладів, їх заступниками та класними керівниками рекомендовану Міністерством народної освіти УРСР (червень 1981 р.).

У цей час колегія Міністерства освіти СРСР і Секретаріат ЦК ВЛКСМ затвердили Положення про учнівські комітети в загальноосвітній школі, яке було введено в дію з 1 вересня 1978 р. У всіх школах були створені учкоми, а “педагогічні колективи і комсомольські організації допомагали цим важливим органам загальношкільного колективу налагодити роботу” [7,