Одними із перших після прийняття положення про учнівські комітети з’явилися праці С. Хозе [23]. На думку автора, формування згуртованого життєздатного різновікового учнівського колективу в масштабах всієї школи є основною метою самоврядування. Одним із його головних принципів називав “принцип організаторського поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю школярів”; головними рисами - самосвідомість, самодіяльність, самоствердження, самовиховання, самодисципліну, громадську думку. С. Хозе детально розробив тезу про педагогічне керівництво учнівським самоврядуванням, про роль директора і вчителів, про необхідність теоретичної та методичної підготовки учительських кадрів з питань учнівського самоврядування [23, 78-92].

Учнівське самоуправління, на думку групи педагогів (В. Гурін, В. Помелов, Т. Сальнікова та ін.), що видали книгу для вчителя “Учнівське самоврядування в школі: сьогодні і завтра”, неможливе без педагогічного керівництва. Так, директор школи №8 м. Краматорська, що на Донеччині, наказом по школі за всіма органами учнівського самоуправління закріпив учителів-консультантів. Як правило, двічі на місяць консультанти проводять навчання учнів-організаторів, допомагають їм в підготовці й проведенні колективних справ, розвитку критики й самокритики, розширенні демократії в роботі учнівських колективів та їх органів [22, 16].

Аналіз учнівського самоуправління в школах України свідчить про те, що педагоги вважали за потрібне залучати до організаторської роботи кожного учня. На їхню думку, саме це сприяло дальшому розширенню функцій і змісту діяльності чергових у класах і школі, організації і проведенню суспільно-корисних заходів, широкому використанню тимчасових органів учнівського самоуправління.

В 1990-х рр. українська педагогічна думка в основному була зосереджена на відновленні національної школи та національного виховання. Провідними стали педагогічні ідеї гуманізації та демократизації освітнього процесу, що передбачали залучення значної кількості школярів до учнівського самоврядування.

М. Приходько у книзі “Педагогічні основи учнівського самоврядування”, виданій у 1991 р., узагальнив та розвинув уявлення про роль і місце учнівського самоврядування в радянській школі в період демократизації і гласності [16, 26].

Автори концепції національного виховання (В. Кузь, Ю. Руденко, З. Сергійчук та ін.) стверджували, що “педагогічне керівництво дітьми, регулювання їхньої діяльності має здійснюватися не авторитарним шляхом … , а … демократичним… Самодіяльність учнів, яка грунтується на основі народних моральних ідеалів, завжди має суспільно корисне спрямування” [9, 41]. Згідно із цим положенням, педагогічне керівництво повинно постійно розвивати самодіяльність дітей шляхом залучення їх до активної участі в організації дитячого самоврядування на засадах поваги до особистості, гуманізації взаємозв’язку педагогів з учнями.

Важливого значення шкільному самоуправлінню в 1990-х рр. надає відомий український вчений М. Красовицький, який, вивчаючи американську систему навчання й виховання молоді, порівнює її з радянською. Педагог схиляється до думки, що успіху в його організації можна досягти, враховуючи кращий світовий досвід розв’язання цієї проблеми [8, 51].

На переконання В. Оржехівського, цінність самоврядування полягає в тому, що “школярі практично засвоюють свої права та обов'язки, що воно водночас є принципом організації дитячого колективу, і умовою розвитку самосвідомості та громадянської зрілості, і формою, яка дає змогу вносити в життя те нове, що народжується в громадських стосунках” [12, 187]. Дослідник переконаний, що учнівське самоврядування надає педагогічному колективу широке поле для творчості у виборі конкретних форм його реалізації.

Вивчення досвіду розвитку та становлення учнівського самоврядування в Українській гімназії №1 м. Івано-Франківська свідчить про те, що плоди такої праці сприяють не лише формуванню активної громадської позиції, а й позитивно впливають на навчально-виховний процес. Організацію учнівського самоуправління в гімназії заступник директора з виховної роботи ділить на три етапи. На першому, організаційному етапі, розроблено оптимальну структуру учнівського самоврядування з урахуванням специфіки закладу. Учнями був запропонований проект Статуту Самоуправної ради як найвищого органу учнівського самоврядування, що згодом був доповнений Положенням про учнівського президента і затверджений директором. На другому етапі в ході безпосередньої роботи учнівського самоврядування кожен з голів самоуправної ради та президент вносили корективи в активізацію діяльності та дозвілля гімназистів (обласний форум гімназистів, Дні здоров’я, Дні самоврядування і ін.). На третьому тривало вдосконалення діяльності учнівського самоврядування, переосмислення його ролі і значення в житті гімназії [10, 30]. Воно сприяє формуванню творчої особистості, нації, демократизації та гуманізації суспільства, яке сподівається на нову генерацію в різних сферах управління і виробництва.

Педагоги Першої української гімназії м. Миколаєва вважають, що сучасна школа має виховати людину з новим мисленням, здатну до творчості, ініціативи, сміливу, з яскраво вираженою, активною громадянською позицією, з почуттям обов'язку й відповідальності перед суспільством. А виконати ці завдання неможливо без залучення учнів до участі в управлінні гімназійними справами, в яких формується особистість гімназиста[1, 2].

Актуальність проблеми полягає в тому, що “з'явилася необхідність у створенні ефективної системи самоврядування як самоврядування дітей, а не для дітей, яка навчить їх програмувати й прогнозувати особисту та колективну діяльність, її результати, самостійно розв'язувати життєво важливі питання”. У процесі діяльності учнівського самоуправління створюються сприятливі умови для активного спілкування, моделювання дітьми стосунків, які існують у світі дорослих. Педагоги дотримуються думки, що головне для виховання – це суспільний зміст, мета діяльності, її призначення та соціальна спрямованість.

Самоврядування сприяє виробленню в учнів почуття господаря свого навчального закладу; формує навички співпраці на принципах рівності та демократизму; виховує громадянина, якому притаманне гармонійне поєднання духовного багатства, моральної чистоти та фізичної досконалості; розширює діапазон діяльності вчителів та учнів як членів єдиного колективу, створює умови для їхньої співпраці, творчого пошуку.

Таким чином, можемо стверджувати, що проблема виховного впливу