1.2. Соціальна робота як форма реагування на проблеми суспільного розвитку

Вважається, що людина сама є творцем власного середовища існування, що ми вже не пристосовуємось до навколишнього світу, а, навпаки, пристосовуємо, активно змінюємо, контролюємо навколишній світ відповідно до наших потреб, і це є основною відмінною рисою людини від тваринного світу. Проте не варто забувати про своє походження. Навіть володіючи свідомістю, яка є найвищою формою відображення матерії, людство чомусь не в змозі контролювати виникнення війн, революцій, поширення соціальних хвороб, СНІДу, алкоголізму, наркоманії, проституції, запобігти злочинам, сімейному насиллю, розлученням, соціальному сирітству тощо. На жаль, протягом всієї історії не було вигадано і якогось чудодійного артефакту, здатного раз і назавжди викоренити це соціальне зло у житті суспільства. Очевидно, існують явища і процеси настільки складні, суперечливі і масштабні, що ми не можемо повністю осягнути їх сутність, передбачити і проконтролювати їх розвиток, уникнути їх негативних проявів. Тому породжувані ними соціальні проблеми, тобто обставини, які торкаються значної кількості людей і визнаються соціально небажаними, але піддаються усуненню засобами соціального впливу [21], незалежно від історично-формаційних характеристик того чи іншого суспільства завжди мали, мають і, скоріше за все, матимуть місце у нашому житті. Отже, ми повинні шукати шляхи розв’язання цих соціальних проблем, “пом’якшення” і, по можливості, попередження їх несприятливих наслідків, надання ефективної допомоги різним категоріям населення, які потрапили у важку життєву ситуацію. Не буде перебільшенням стверджувати, що ті чи інші форми суспільної допомоги були притаманні людському співжиттю апріорі. Перші історичні згадки, що повідомляють нам про суспільний устрій древніх цивілізацій, неодмінно містять й опис традицій доброчинності. Так, ще в Стародавньому Єгипті відправлення ритуалів у храмах не обходилось без роздачі хліба голодним. Отже, люди завжди виявляли особисту благодійність як вираз природного співчуття і намагання підтримати власний авторитет у соціумі.

Початком державних ініціатив у сфері соціального захисту прийнято вважати 1601 р., коли в Англії впроваджується Закон про бідних. Згідно з цим актом, обов’язок надання допомоги нужденним покладався на церковні парафії. Також у той час набули поширення богадільні та робітні будинки. Тут потрібно зауважити, що благодійність завжди ділила бідних на “гідних” та “негідних”, тобто тих, хто заслуговує, й тих, хто не заслуговує допомогу. Останні, як вважалося, самі винні в тому, що опинилися у складному становищі. Подібна диференціація, звичайно ж, неприпустима у соціальній роботі.

Вперше у своїй історії людство зіткнулося з величезною кількістю соціальних проблем, таких як крайня бідність, безробіття, бездомність, жебрацтво, проституція, правопорушення, у ХІХ ст., що було зумовлено розривом традиційних соціальних зв’язків між людьми та між індивідом і суспільством внаслідок індустріалізації виробництва та урбанізації. Саме тоді своєчасною реакцією суспільства стало виникнення нового виду професійної діяльності (а пізніше і науки, навчальної дисципліни) – соціальної роботи. Як відзначають дослідники [22], Велика Британія і США були першими країнами, де соціальна робота з’явилась як особливий вид діяльності, а згодом була поставлена на професійну основу. Так, уже з 90-х рр. ХІХ ст. у Великій Британії професійна підготовка соціальних працівників розпочалась з лекційного і практичного навчання, пов’язаного з діяльністю Товариства благодійності у Лондоні. За визначенням вчених [23], сформувалися дві основні моделі допомоги: “американська” і “європейська”, які різняться за співвідношенням ролі держави та суспільства в системі соціальної опіки. “Американська” модель характеризується переважним впливом держави, яка розробляє і здійснює програми соціальної допомоги населенню. В “європейській” моделі головна роль належить місцевому самоврядуванню, що передбачає надання допомоги в рамках територіальної громади. Як і у філантропії, значна увага незмінно приділялась соціальними працівниками допомозі дітям, зокрема у вирішенні їх навчально-виховних проблем. У 20-ті рр. ХХ ст. у Великій Британії та Сполучених Штатах був поширений проект “общинна школа”, який розглядав останню як освітній, культурний та дозвільний центр общини [24]. Зайняті у поселеннях американських переселенців працівники постійно підкреслювали, що школа у своїй діяльності повинна більше орієнтуватись на повсякденне життя дітей і їх майбутнє. Тому у завдання вчителів входило створення таких умов для окремих дітей, які б давали їм можливість засвоїти шкільну програму. Учитель мав справу в першу чергу з тими дітьми, які не могли відвідувати школу у силу ряду обставин, як то, відсутність необхідних знань, погана поведінка, фізичні вади та ін. Після ознайомлення з особистими якостями дитини вчитель вирішував, які у даному випадку необхідно вжити заходи, щоб змінити соціальні умови на краще [25]. Разом з цим починає усвідомлюватись і специфіка соціальних проблем молоді як окремої соціально-демографічної групи. Діти та молодь і сьогодні залишаються однією з основних категорій користувачів соціальних послуг. В Україні, яка в цей час перебувала у складі Радянського Союзу, система соціального забезпечення носила патерналістський характер і функціонувала за рахунок злагодженої командної економіки, існування соціальних проблем як таких не визнавалось (або ж замовчувалось), і, відповідно, не розглядалась потреба у професійній соціальній роботі та підготовці спеціальних кадрів. Проте певні соціально-педагогічні дослідження з’явились у СРСР ще в 20-х рр. і продовжувались у 60-80-х рр. ХХ ст. Так, у 1989 р. під керівництвом В.Г.Бочарової у Москві був створений Тимчасовий науково-дослідний колектив “Школа-мікрорайон”, одним з практичних результатів діяльності якого стало запровадження у березні-квітні 1991 р. професій соціального педагога та соціального працівника [26]. Отже, тут закінчується