Інше - Педагогіка
64

більш свідомих етапах розвитку людини. Інтеріоризація (лат. interior – внутрішній) суспільних ідеалів у молодіжному середовищі пов’язана з пошуками реальних “прикладів для наслідування” та з ха-рактером уявлень про шляхи реалізації ідеалів. Проте особистість, яка повністю конформна по відношенню до суспільних ідеалів та шляхів їх досягнення, може бути такою ж жертвою соціалізації, як і девіант. Соціалізована людина мусить бути здатною протистояти тим чи іншим несприятливим жит-тєвим обставинам. “Повна” соціалізація, тобто розчинення в соціумі деякої частини молоді, свідчить про відсутність тієї активності, яка до-зволяє вибірково сприймати та оцінювати оточуючу дійсність. У зв’язку з цим болгарський соціолог П.Мітєв вводить спеціальний термін “ювентизація” для опису змін, які вносяться молоддю у суспільні відносини. За своїм змістом ювентизація є специфічним видом творчості, яка породжена новим доступом молоді до соціально-політичної і ціннісної системи суспільства [55]. Отже, залучення молоді до суспільного життя має двосторонній характер: соціалізація як форма прийняття суспільних відносин і ювентизація як форма оновлення суспільства, пов’язана із включенням у його життя молоді. Вирішальне значення у формуванні поведінки, яка б відповідала суспільному ідеалу, в переорієнтації та перебудові свідомості особи має самовиховання. Воно починається з осмислення себе як члена суспільства, своїх позицій в ньому, ставлення до природи, Батьківщи-ни, людей, сім’ї, ровесників. Процес самовиховання стає успішним лише тоді, коли дитина починає розуміти себе, усвідомлювати своє міс-це в світі, замислюватись над своїм майбутнім. По суті, соціалізація – це процес входження індивіда до різних спільностей, колективів і груп людей на підставі засвоєння норм, ідеалів, цінностей шляхом виховання та научіння. Соціальна діяльність (пізнання, спілкування, гра, навчання, праця) є головним чинником соціалізації. У загальному процесі прилучення індивіда до соціуму і формуванні його соціально-психологічних характеристик доцільно виділити етап первинної соціалізації, який охоплює дві стадії: від народження дитини до початку навчання в школі та від часу вступу до школи до початку соціальної зрілості (вступ до трудового життя, вибір професії). Вторинна соціалізація починається з часу вступу до трудового життя і має кілька стадій, які відповідають переходу від одного соціально-вікового статусу до іншого [56]. На першій стадії, тобто від народження і до початку навчання у школі, функції соціалізації майже повністю виконує сім’я. Пізніше відчутним стає вплив групи ровесників, дошкільних закладів. Поряд з навчанням, значний виховний вплив на дитину покликана справляти школа. На цьому етапі також поступово посилюється роль власної активності особистості у її соціалізації. На етапі вторинної соціалізації на перший план виходять професійні колективи, об’єднання за інтересами тощо. Соціалізація здійснюється під впливом факторів, які умовно можна поділити на три групи: 1) макрофактори (суспільство, держава, планета, космос); 2) мезофактори (етнокультурні умови, тип поселення, у якому живе і розвивається людина); 3) мікрофактори (сім’я, дитячий садок, школа, позашкільне сере-довище, релігійні установи, товариство однолітків тощо). Усі ці фактори різною мірою впливають на кожну конкретну лю-дину. Динаміка їх розвитку і впливу залежить насамперед від рівня розвитку суспільства, науково-технічного прогресу, індивідуальних якостей особистості. Враховуючи багаторівневість структури соціального середовища на макрорівні, особливе значення для соціалізації молоді мають: а) спосіб життя, тобто сукупність умов, які забезпечують життє-діяль-ність на всіх рівнях розвитку потреб, установок, диспозицій особистості; б) умови, які забезпечують реалізацію нагальних потреб особистості (еко-логічних, житлово-побутових); в) умови, які забезпечують самоствердження, самовиявлення особисто-сті на рівні соціальних потреб (професійне становлення, задово-лення культур-них потреб тощо). Процес входження особистості в етнокультурні відносини, націо-нальну систему виховання та освіти сприяє соціалізації молоді на мезорівні. Об’єднуючи сукупність багатьох елементів, мезорівень за-безпечує: а) освітні орієнтації, властиві для суспільства; б) формування культурних цінностей та їх відповідність загально-людським; в) збереження і відтворення генофонду нації та розвиток її інтелектуаль-ного потенціалу. Мікрорівень – це конкретні умови життя кожної особистості (сім’я, група, колектив), її розвитку в соціально орієнтованих устано-вах, громадських об’єднаннях. Соціалізація особистості на мікрорівні забезпечує: а) продуктивні умови спілкування, як домінуючого виду діяльності молоді; б) формування соціального статусу і репутації особистості; в) розвиток нормативно-ціннісної системи відносин особистості. Крім поняття соціалізації є ще й поняття асоціалізації особистості, зумовлене також як об’єктивними, так і суб’єктивними факто-рами. Наприклад в Україні сьогодні серед таких факторів можна назвати наступні: 1) відхід держави від проблем молоді, тобто відсутність законодавчої основи, насамперед, правового захисту, умов соціальної, психологіч-ної, педагогічної підтримки молоді, оскільки наявність окремих за-конів не дає вагомих результатів через відсутність механізмів реалізації цих законів; 2) недосконалість системи виховних впливів на особистість; 3) підвищення рівня “тривожності” фактично кожної сім’ї, що пов’язано з нестабільною економічною ситуацією у країні. Зрозуміло, що внаслідок дії цілого комплексу об’єктивних та суб’єктивних факторів далеко не кожен індивід зможе пройти шлях успішної соціалізації та зберегти високий рівень активної адаптації протягом усього життя. Тому на усіх трьох рівнях (макро-, мезо-, мікрорівні) соціального середовища повинні існувати певні способи, інструменти, за допомогою яких держава та суспільство покликані надавати допомогу людині у важкій життєвій ситуації, коригувати відхилення у процесі розвитку індивіда, забезпечувати повернення людини до активного суспільного життя тощо. Сукупність цих способів описується наступними поняттями [57, 58]: Соціальна реабілітація – вид соціальної діяльності спеціально уповноважених органів держави, соціальних служб, об’єднань громадян та інших соціальних інституцій, спрямованої на здійснення системи організаційних, економічних, правових, культурних, освітніх, лікувальних, оздоровчих та інших соціальних заходів щодо відновлення фізичного стану, честі, гідності, прав і свобод певних категорій населення. Завдання реабілітації – зробити хворого

---

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75