Початком державних ініціатив у сфері соціального захисту прийнято вважати 1601 р., коли в Англії впроваджується Закон про бідних. Згідно з цим актом, обов’язок надання допомоги нужденним покладався на церковні парафії. Також у той час набули поширення богадільні та робітні будинки. Тут потрібно зауважити, що благодійність завжди ділила бідних на “гідних” та “негідних”, тобто тих, хто заслуговує, й тих, хто не заслуговує допомогу. Останні, як вважалося, самі винні в тому, що опинилися у складному становищі. Подібна диференціація, звичайно ж, неприпустима у соціальній роботі.

Вперше у своїй історії людство зіткнулося з величезною кількістю соціальних проблем, таких як крайня бідність, безробіття, бездомність, жебрацтво, проституція, правопорушення, у ХІХ ст., що було зумовлено розривом традиційних соціальних зв’язків між людьми та між індивідом і суспільством внаслідок індустріалізації виробництва та урбанізації. Саме тоді своєчасною реакцією суспільства стало виникнення нового виду професійної діяльності (а пізніше і науки, навчальної дисципліни) – соціальної роботи. Як відзначають дослідники [22], Велика Британія і США були першими країнами, де соціальна робота з’явилась як особливий вид діяльності, а згодом була поставлена на професійну основу. Так, уже з 90-х рр. ХІХ ст. у Великій Британії професійна підготовка соціальних працівників розпочалась з лекційного і практичного навчання, пов’язаного з діяльністю Товариства благодійності у Лондоні. За визначенням вчених [23], сформувалися дві основні моделі допомоги: “американська” і “європейська”, які різняться за співвідношенням ролі держави та суспільства в системі соціальної опіки. “Американська” модель характеризується переважним впливом держави, яка розробляє і здійснює програми соціальної допомоги населенню. В “європейській” моделі головна роль належить місцевому самоврядуванню, що передбачає надання допомоги в рамках територіальної громади. Як і у філантропії, значна увага незмінно приділялась соціальними працівниками допомозі дітям, зокрема у вирішенні їх навчально-виховних проблем. У 20-ті рр. ХХ ст. у Великій Британії та Сполучених Штатах був поширений проект “общинна школа”, який розглядав останню як освітній, культурний та дозвільний центр общини [24]. Зайняті у поселеннях американських переселенців працівники постійно підкреслювали, що школа у своїй діяльності повинна більше орієнтуватись на повсякденне життя дітей і їх майбутнє. Тому у завдання вчителів входило створення таких умов для окремих дітей, які б давали їм можливість засвоїти шкільну програму. Учитель мав справу в першу чергу з тими дітьми, які не могли відвідувати школу у силу ряду обставин, як то, відсутність необхідних знань, погана поведінка, фізичні вади та ін. Після ознайомлення з особистими якостями дитини вчитель вирішував, які у даному випадку необхідно вжити заходи, щоб змінити соціальні умови на краще [25]. Разом з цим починає усвідомлюватись і специфіка соціальних проблем молоді як окремої соціально-демографічної групи. Діти та молодь і сьогодні залишаються однією з основних категорій користувачів соціальних послуг. В Україні, яка в цей час перебувала у складі Радянського Союзу, система соціального забезпечення носила патерналістський характер і функціонувала за рахунок злагодженої командної економіки, існування соціальних проблем як таких не визнавалось (або ж замовчувалось), і, відповідно, не розглядалась потреба у професійній соціальній роботі та підготовці спеціальних кадрів. Проте певні соціально-педагогічні дослідження з’явились у СРСР ще в 20-х рр. і продовжувались у 60-80-х рр. ХХ ст. Так, у 1989 р. під керівництвом В.Г.Бочарової у Москві був створений Тимчасовий науково-дослідний колектив “Школа-мікрорайон”, одним з практичних результатів діяльності якого стало запровадження у березні-квітні 1991 р. професій соціального педагога та соціального працівника [26]. Отже, тут закінчується період так званого соціального планування, і на зміну йому приходить період соціальної роботи. Але це був лише перший крок у становленні її сучасної теорії і практики в Україні, зокрема щодо дітей та молоді. Здобувши незалежність у 1991 р. та ступивши на новий шлях розвитку, наші громадяни відчули на собі усі труднощі перехідного етапу, який характеризується нестабільністю соціально-політичних процесів, економічними, демографічними, культурними та інтелектуальними кризами. Поряд з підготовкою спеціалістів соціальної роботи, реакція українського суспільства на нові умови періоду трансформації і пов’язані з ним болючі соціальні проблеми знайшла своє відображення у розробці та удосконаленні нормативно-правової бази у сфері соціальної роботи з дітьми та молоддю (Декларація Верховної Ради України “Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні” 1992 р., Закон України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” 1993 р., Закон України “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” 2000 р., Національні програми “Діти України”, “Молодь України” та інші), створенні нових закладів по роботі з даною категорією, як, наприклад, центри соціальних служб для молоді, розробці