РОЗДІЛ 2 ДИТИНСТВО І МОЛОДІСТЬ У ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНОМУ ТА СОЦІОЛОГІЧНОМУ ВИМІРАХ

2.1. Загальна характеристика особистості дитини на різних вікових етапах розвитку

Прогресивна частина людства завжди прагнула серед безмежності не-відомого відшукати так званий “острівець стабільності”, тобто пізнати сутність явищ і предметів навколишнього середовища та знайти певні законо-мірності, знання яких дає нам відчуття впевненості та безпеки. Проте наукова картина світу, безперечно, була б неповною без знання закономірностей роз-витку самої людини, або її онтогенезу. Онтогенез – це індивідуальний розвиток організму від стадії запліднення до кінця індивідуального життя [28]. Онтогенез людини – це цілісний процес, що знаходить своє вираження у різних і пов’язаних між собою формах (мор-фологічній, фізіологічній, психічній і соціальній). Це – становлення людини як організму, як свідомої суспільної істоти, як особистості [29]. Для розкриття сутності цього процесу використовуються такі поняття, як “розвиток” і “формування”. Часто вони вживаються як синоніми, хоча кожне з них має свою, досить чітко визначену сферу, у межах якої його доцільно застосовувати. Найбільш загальним є поняття “розвиток”. Зазвичай, воно використову-ється для позначення процесу руху від нижчого (простого) до вищого (склад-ного). Під розвитком розуміють кількі-сні та якісні зміни людини, які роз-глядаються як необхідні, послідо-вні, пов’язані з певними етапами її життєвого шляху, і прогресивні, що характеризують її структурне і функціональне вдосконалення. Тобто розвиток, на відміну від простого руху, характеризу-ється якісними змінами, появою новоутворень, нових механізмів, процесів, структур [30]. За визначенням вітчизняних вчених Л.С.Виготського, Б.Г.Ананьєва [31], розвиток – це складний інволюційно-еволюційний поступа-льний рух, у ході якого відбуваються прогресивні і регресивні інтелектуальні, особистісні, поведінкові зміни в самій людині. Поняття “формування” застосовують насамперед для характе-ристики процесу розвитку індивіда під впливом зовнішніх соціаль-них факторів. У формуванні можна виділити стихійну компоненту (тобто зміни під впливом некерованих, випадкових факторів, як на-приклад, неформальних груп, реклами, моди, музики тощо, характер і наслідки дії яких непередбачувані) і цілеспрямований процес зміни особистості чи її окремих сторін, якостей внаслідок спеціально організованих впливів (виховання). Поряд з названими часто використовують також поняття “дозрівання” та “становлення”. Під дозріванням розуміють насам-перед зміни індивіда чи окремих його функцій і процесів внаслідок дії внутрішніх вроджених факторів. Так, можна говорити про дозрі-вання органічних функцій людини чи всього її організму. Поняття “становлення” вказує на набуття нових ознак та форм у процесі розвитку. Можна говорити, наприклад, про становлення харак-теру людини, її мислення тощо, тобто це поняття доцільно застосовувати тоді, коли йдеться про розвиток якоїсь сторони чи якості особистості як про процес наближення до певного стану. Окремі думки щодо розвитку людини, його вікової періодизації, а також вікового розвитку психіки дослідники знаходять ще у мислителів стародав-нього світу. Так, школа Гіппократа дала одне з перших розмежувань хроно-логічного віку людини [32]: 1) дитинство (unventus) – до 14 років; 2) зрілість (adolescentia) – від 15 до 42 років; 3) старість (senectus) – від 43 до 63 років; 4) довголіття (senium) – від 63 років і старше. Серед представників античної філософії найбільш чітко ідею генетич-ного підходу до психіки людини висловив Аристотель. На його думку, все те, що людина має від природи, вона первісно дістає тільки як можливості, а лише згодом перетворює ці можливості у реальність завдяки своїм діям, які зв’язують її із зовнішнім світом та іншими людьми. Аристотель вважав, що індивідуальний розвиток людської психіки має ряд етапів, які він поєднував з етапами родової еволюції органічного світу [33]. Виникненню перших наукових обґрунтувань проблеми психічного роз-витку дитини в значній мірі сприяла еволюційна теорія Ч.Дарвіна, який висунув ідею про те, що розвиток підлягає певним законам. У відповідності до так званої концепції рекапітуляції, яка базувалась на біогенетичному законі Е.Геккеля: онтогенез – це коротке і швидке повторення філогенезу, американ-ський психолог С.Холл стверджував, що дитина у своєму розвитку коротко повторює розвиток людського роду [34]. Так, немовля відтворює тваринну фазу розвитку людства, дитинство відповідає періоду, коли основними занят-тями людини були полю-вання та рибальство. Передпідлітковий вік (8-12 років) відповідає початку цивілізації, а юність, охоплюючи період від початку стате-вого дозрівання (12-13 років) до початку дорослості (22-25 років), аналогічна епосі романтизму. Родоначальники “конституційної психології” Е.Кречмер, Е.Йєнш, в якій робиться спроба побудувати типологію особистості на основі ряду біологічних факторів, зокрема будови тіла, висунули гіпотезу про існування взаємозв’язку між фізичним типом людини та особливостями її розвитку. Ідею Кречмера про можливість співвіднести кожну людину з шкалою, на одному полюсі якої будуть циклоїди (легко збуджувані, безпосередні, з вкрай нестійким настроєм), а на іншому – шизоїди (замкнуті, неконтактні, емоційно скуті), К.Конрад запропонував ви-користовувати і до вікових стадій розвитку. Так, передпідлітковий вік пропонується вважати переважно циклоїдним, а юність – шизоїдною [35]. Протилежним до біогенетичних концепцій є соціологічний підхід до проблеми розвитку психіки