Вік немовляти (оральна стадія) Довіра – недовіра Ранній вік (анальна стадія) Автономія – сумніви, сором Вік гри (фалічна стадія) Ініціативність – почуття провини Шкільний вік (латентна стадія) Досягнення – неповноцінність Підлітковий вік (латентна стадія) Ідентичність – дифузія ідентичності Молодість Інтимність – ізоляція Зрілість Творчість – застій Старість Інтеграція – розчарування у житті

Перша фаза – немовля. ЇЇ основне завдання полягає у вироб-ленні ще неусвідомленого почуття “базової довіри” немовляти до зовнішнього світу. Основний метод – турбота і любов батьків. Як-що “базову довіру” на цьому етапі сформувати не вдається, то у немовляти розвивається почуття “базової недовіри” до світу, три-вожність, яка потім може проявлятись у формі замкнутості, втечі у свій внутрішній світ та ін. Під час другої фази (раннє дитинство) у дитини формується від-чуття власної автономності та особистої цінності або ж їх протиле-жність – сором’язливість і сумніви в собі. Зростання самостійності дитини, яке розпочинається з освоєння уміння керувати відправ-ленням своїх фізіологічних потреб, створює передумови для різноманіт-них виборів, тренування в яких закладає основи таких особистісних якостей, як відповідальність, дисциплінованість, повага до порядку тощо. У третій фазі (вік гри – приблизно від 5 до 7 років) формують-ся ініціативність, бажання щось зробити. Блокування розвитку цих бажань призводить до виникнення почуття провини. Вирішальну роль при цьому відіграють групові ігри, спілкування з однолітками, які розвивають уяву дитини, дають змогу їй “приміряти” до себе рі-зні соціальні ролі тощо. На цьому етапі закладається почуття спра-ведливості, яке розуміється як виконання певних правил. Під час четвертої фази (шкільний вік) розвиваються почуття підприємливості та ефективності, спроможність досягати поставлених перед собою цілей. Найважливішими цінностями стають ефек-тивність і компетентність. У негативному варіанті розвитку формує-ться відчуття власної неповноцінності, яке спочатку виникає як ус-відомлення своєї некомпетентності у вирішенні якихось конкретних задач, передусім пов’язаних з навчанням, а вже потім поширюється на оцінку особистості в цілому. У цьому віці закладається ставлен-ня до праці. П’ята фаза (юність) знаменує появу відчуття власної неповтор-ності, індивідуальності, відмінності від інших. При негативному варіанті формується розпливчасте, дифузне, нестійке “Я”, рольова й особистісна невизначеність. Типовою особливістю є стрімке роз-ширення діапазону виконуваних особистістю ролей. Однак усі ці ролі ще не освоюються юнаками всерйоз і остаточно, а ніби про-буються, приміряються до себе і своїх можливостей. Під час шостої фази (молодість) з’являється потреба і здатність до інтимного психологічного контакту з іншою людиною, зокрема й до сексуальної близькості. У негативному варіанті розвивається по-чуття ізоляції та самотності. Найважливіші здобутки сьомої фази (дорослість) – творча діяль-ність і зумовлене нею почуття продуктивності. Вони проявляються як у праці, так і в турботі про інших людей, зокрема про дітей, у розвитку потреби передавати свій досвід та ін. У негативному варі-анті розвивається почуття стагнації (застою). Восьма фаза (зрілий вік, або старість) характеризується появою почуття повноти життя, виконаного обов’язку, завершеності шляху. Мудрість і відстороненість дають змогу дивитися на свої і чужі вчинки та їхні наслідки з певної висоти. У негативному варіанті розвиваються розчарованість, безнадійність і розпач. Повертаючись до поняття нормативної кризи, слід відзначити, що найбільш глибокою життєвою кризою характеризується п’ята стадія розвитку особистості, до якої призводять три лінії розвитку: бурхливий фізичний розвиток та статеве дозрівання, стурбованість щодо сприйняття себе очима інших та пошук професійного покликання [39]. Узагальнюючи результати дослідження теоретичних підходів зарубіжної психоло-гії до осмислення проблематики вікового розвитку людини, запропонуємо наступні висновки: а) індивідуальний розвиток є процесом принципово багатознач-ним, що містить у собі можливість різних варіантів, а не обов’язково веде до одного й того самого кінцевого стану; б) розвиток людини не обмежується якимось певним періодом, пластичність, здатність до змін зберігаються, хоч і неоднаковою мі-рою, протягом усього людського життя; в) індивідуальний розвиток у різних сферах життєдіяльності людини залежить від багатьох чинників, які не можна звести до якоїсь єдиної системи впливів; г) людина є не лише продуктом, а й суб’єктом, творцем власно-го розвитку. В ос-нові вітчизняної традиції аналізу проблематики вікової психології лежить теорія розвитку вищих психічних функцій Л.С.Виготського. Відповідно до сформульованого Виготським загального генетичного закону розвитку, кожна психічна функція (довільна увага, логічна пам’ять, утворення понять, розвиток волі тощо) з’являється спочатку в соціальному плані як реальні стосунки між людьми, і лише потім – у психологічному. Іншими словами, усі вищі психічні функції були свого часу зов-нішніми, оскільки виступали соціальними функціями взаємовідносин людей до того, як стали внутрішніми, власне психічними функціями людини. Особистісне становлення людини, за Виготським, передбачає діалектичну взаємодію двох відносно автономних, але нерозривно взаємопов’язаних рядів розвитку – природного і соці-ального. Для кожного віку властива своя специфічна соціальна си-туація розвитку, тобто певне співвідношення умов соціального се-редовища і внутрішніх умов формування особистості. Така взаємодія зовнішніх і внутрішніх факторів зумовлює типові психологічні особливості, притаманні людям відповідного віку. Досягну-вши певного віку, дитина, незалежно від особливостей її індивіду-ального розвитку та рівня готовності, потрапляє у визначене даним суспільством становище і тим самим у систему об’єктивних умов, які й визначають характер її життя та діяльності на цьому етапі. Відповідати цим умовам для дитини життєво важливо, оскільки са-ме від цього залежить її емоційне благополуччя. Характер такого становища визначається, з одного боку, об’єктивними потребами суспільства, з іншого – існуючими у цьо-му суспільстві уявленнями про вікові можливості дитини та ідеал її розвитку. Конкретизується це становище для кожного вікового етапу розвитку