Зміст

Вступ

Розділ 1. Літературний огляд.

Розділ 2. Теоретична частина.

2.1 Сутність і особливості групової навчальної діяльності школярів.

2.2 Мала група – самостійна навчальна одиниця шкільного класу.

Розділ 3. Експериментальна частина.

3.1 Організація диференційованого навчання. Підходи до створення малих груп.

3.2 Організаційно – педагогічні дії вчителя з формування

групової навчальної діяльності.

3.3 Оцінка результатів діяльності малих груп школярів.

Висновки та рекомендації

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Сучасна школа зіткнулася з певними проблемами, які негативно вплинули на стан освіти і хімічної освіти зокрема. Складні фінансово-економічні умови в державі призвели до послаблення матеріальної бази шкіл. Це призвело до зниження інтересу у дітей до вивчення хімії. З іншого боку, причиною виникнення проблем стали явища в самій системі освіти. Передусім це поступове зменшення навчального часу, який відводиться на вивчення хімії, при збереженні того самого обсягу змісту. Це спричинило перевантаження школярів і призвело до зниження інтересу до предмету.

Актуальність даної роботи полягає в дослідженні і впровадженні нових методик навчання хімії з метою підвищити інтерес учнів до предмету, враховуючи при цьому сучасний стан культури і виховання дітей.

Об’єкт дослідження – методика навчання учнів хімії у загальноосвітній середній школі.

Предмет дослідження – диференційована форма навчання дітей з врахуванням їх психолого-вікових особливостей.

Мета даної роботи – впровадження нетрадиційної форми навчання (групової роботи) підвищити інтерес до предмету, покращити успішність експериментального класу.

Завдання, які ставилися:

проаналізувати організацію диференційованої форми навчання;

виявити можливі труднощі у впровадженні групової навчальної діяльності школярів;

обґрунтувати основні педагогічні підходи до створення малих навчальних груп а також підходи до керівництва груповою роботою учнів;

забезпечити якісне засвоєння всім класом базового змісту освіти, враховуючи індивідуальні можливості кожного учня;

порівняти рівень успішності школярів експериментального класу і паралельного класу, навчання в якому проводилось за звичайною методикою.

У розв’язанні даних питань важлива роль належить організації навчальної діяльності школярів.

Психолого-педагогічними дослідженнями доведено, що відповідним чином дібраний зміст навчального матеріалу і складені на його основі завдання не в змозі забезпечити ефективність навчання, якщо учнів не залучити до активної роботи і спілкування.

Впровадження у навчальний процес діяльності малих груп школярів потребує від учителя збагачення особистого досвіду методикою організації групової навчальної діяльності учнів. Це дає підстави для висновку, що такий навчальний предмет у вузі, як методика викладання конкретних дисциплін, не повинен обходити увагою питання підготовки студентів до формування групової навчальної діяльності учнів.

Відсутність конкретних методичних розробок з даної теми, недостатня обізнаність вчителів із дидактичною сутністю групової навчальної діяльності учнів і її місцем у навчально-виховному процесі стримує широке впровадження цієї перспективної форми навчання.

Практичне значення цієї роботи – висвітлення питань організації і проведення уроків хімії з використанням групової навчальної діяльності учнів.

Розділ 1. Літературний огляд

Індивідуалізація навчання – найстаріша форма навчального процесу. На необхідність застосування неодинакових прийомів у роботі з учнями різного рівня знань і вмінь вказував ще Платон. Це визнавали і такі педагоги минулого, як Я. А. Каменський, Й.Г. Песталоцці, Ф.А. Дістерверг та ін.

У ХІХ ст. ідею індивідуального підходу до учнів в умовах колективної навчальної роботи в класі сформулював український вчений-педагог К.Д.Ушинський. Учений пропонував об’єднувати дітей у дві групи, одна з яких сильніша за іншу. Поки з першою працює вчитель, друга група виконує завдання самостійно.

Ідеї К.Д. Ушинського у ХІХ ст. розвивали Н.Ф. Бунаков, В.Я. Стоюнін, П.Ф. Каптєрєв і інші. [1] Був зроблений акцент на природну основу і темперамент учнів у навчанні, психологічно обґрунтовано формування груп і класів на основі вивчення індивідуальних особливостей дітей.

Протягом ХХ ст. увага до проблеми індивідуалізації та диференціації навчання у вітчизняній педагогіці посилювалася в періоди значних змін у житті суспільства – у 20-30-ті, 50-60-ті, 80-90-ті роки.

У 20-і роки в школах новоутвореного Радянського Союзу були намагання зробити групову форму навчання універсальною. Однак гіперболізація групової роботи, поширення її на всі види і форми навчання не принесли очікуваних результатів, а спричинили насторожене ставлення до групової діяльності, що послужило до її багаторічного ігнорування.

У 20-і роки в навчальному процесі використовували ідеї Дальтон-плану та лабораторно-бригадний метод. За Дальтон-планом робота школярів чітко планувалася, мала певний обсяг та дозувалася за часом. У цій формі організації навчальної діяльності вчених цікавили проблеми формування у школярів уміння самостійно працювати, ідеї розвитку їхніх інтересів, нахилів і здібностей. Колективні форми організації діяльності фактично ігнорувалися.

Лабораторно-бригадна форма навчальних занять передбачала: загальну роботу класу; колективну роботу бригади; індивідуальну роботу учнів.

Ця форма поєднувала фронтальну та індивідуальну роботу школярів, проте контроль та педагогічне керівництво діяльністю окремих учнів виявлявся недостатнім, часто ігнорувалися їхні індивідуальні особливості.

У цей час ідеал диференційованого навчання виражалася у так званих профухилах. Вони вводилися для задоволення потреб народного господарства у масовій підготовці кваліфікованих робітників. Засвоюючи обов’язкові загальні знання, учні також оволодівали спеціальними знаннями за обраним фахом. У 30-ті роки профухили було скасовано.

У 30-40 ті роки індивідуальний та диференційований підходи розглядалися головним чином як засіб запобігання неуспішності учнів.

Від початку 50-х років проблема диференціації та індивідуалізації стає однією з основних в педагогіці і психології. Здійснення диференційованого та індивідуального підходів розглядалося як засіб підвищення ефективності навчання (праці В.І. Гладких, М.Д. Сонін та ін.), пізнавальної активності учнів (роботи І.Т. Огородникова, Н.В. Промоторові, Є.С. Табунського та ін.) [2]. Вивчалися способи поєднання фронтальної групової та індивідуальної форм організації навчальної діяльності в диференційованому навчанні (дослідження В.І. Загвязинського, Л.П. Книша, Т.М. Николаєва та ін.), досліджувалася проблема формування стилю діяльності (Є.В. Книшов, В.С. Мерлін, Ю.О. Самарін та ін.). Розроблялися