Додамо, що найбільшою мірою це вчення вплинуло на розроблену Кантом концепцію мистецтва як такого. Мистецтво, за твердим переконанням філософа, належить цінувати не тільки за суто естетичну насолоду, яку воно дає, а й згідно з його моральним змістом, його здатністю формувати своєрідну культуру людської душі.

Ще одним вартим уваги моментом естетичного судження, за Кантом, є його модальність. Вона полягає в тому, що відносно прекрасного можна припустити, ніби його відношення до почуття насолоди є необхідним. Чим прекрасне відрізняється від просто приємного, в насолоді від якого ще немає ніякої необхідності.

З-поміж інших ідей концепції естетики, які вплинули на подальший розвиток європейської і світової естетичної думки, слід ще відзначити розроблену Кантом концепцію художнього “генія” – особливого типу творчої обдарованості, який полягає у вмінні давати мистецтву правило, свого роду взірець, висувати й обґрунтовувати певну мистецьку теорію. Оскільки ж подібне правило породжується лише творчою діяльністю самого “генія”, суттєвою рисою останнього, за Кантом, має бути його оригінальність.

Важливі й такі встановлені Кантом ознаки “генія”: по-перше, джерелом тих правил і взірців, які він створює, виступає “природа”, при чому вже не в традиційному кантівському розумінні “світу явищ”, а як своєрідна надчуттєва основа людської діяльності взагалі – “річ у собі”, за термінологією Канта.

По-друге, оскільки сам “геній” зрештою виявляється тільки знаряддям або ж провідником цієї “природи”, він у принципі не може пізнати, усвідомити й переказати іншим, яким чином він створює свої шедеври. Таким чином, обстоюється погляд на мистецтво як на глибоко індивідуалізовану діяльність, де суттєва роль належить факторові несвідомого.

Розглянута концепція згодом глибоко вплинула на діячів романтизму (зокрема – на такого видатного його представника, яким був Шіллер), які висунули поняття “генія”, художньо обдарованої індивідуальності, в центр свого світобачення.

Важливо однак підкреслити деяку відмінність – за внесений романтиками відтінок “обраності”, вищої духовної сили, яка начебто піднімає художнього генія над “натовпом, юрбою” і надає усій його поставі певного аристократизму, тверезий та етично орієнтований німецький мислитель ніяк відповідати не може.

Принципова цінність людської особистості незмінно визначалася для нього моральним законом, суб’єктом якого вона є. Лише в світі цього переконання філософа можна, зрештою, адекватно зрозуміти і всю систему його естетичних поглядів.

Повернемось, однак, до ідей Ф. Шіллера.

Творчість Ф. Шіллера – представника радикального крила ідеологів німецької буржуазії – відбила в собі особливості тогочасної німецької філософії і поезії, на які справили вплив великі всесвітньо-історичні події, передусім французька буржуазна революція 1789 р. і глибока відсталість економічного, суспільно-політичного життя країни. Німеччина кінця ХVІІІ ст. являла собою конгломерат кількох сотень формально самостійних королівств, курфюрств, князівств, графств, “вільних” імперських міст.

Безперервні міжусобиці та релігійні чвари перетворили її у найубогішу та найвідсталішу країну Європи. Слабка німецька буржуазія, яка ще не визріла як клас, нездатна була рішуче порвати з пануючою феодальною верхівкою.

Це й зумовило соціально-компромісний характер усієї німецької культури доби Просвітництва з притаманною їй спробою звести всі політичні та соціальні проблеми до моральних. Шіллер відбив у своїй творчості особливості епохи, до якої він належав.

Головне місце в його філософії посідає проблема людини. З позицій обґрунтованого ним ідеалу всебічно, гармонійно розвиненої особи він піддає гострій критиці сучасну йому дійсність.

Яскравим втіленням протесту проти системи відносин, панівної в тогочасній Німеччині, стає художня творчість митця. Його кращі твори співзвучні ідеям французької революції, з огляду на які Шіллер здійснює суд над сучасною йому німецькою дійсністю.

П’єсу Ф. Шіллера “Підступність і кохання” Ф. Енгельс розцінював як першу німецьку політично тенденційну драму ( Маркс К. “Енгельс Ф // Твори Т. 36. С. 315).

За оцінкою І. Франка, кращі п’єси Ф. Шіллера були “ огнистою проповіддю думок Великої французької революції, сталися самі революцією в Німеччині” (Франко І. // Зібр. Тв.: у 50 т. К., 1980. Т. 27. С. 120).

Доля людини в оточуючій її дійсності, на думку великого німецького гуманіста, глибоко трагічна (це можна побачити вже на прикладі аналізу тієї ж “Підступності і кохання”).

Людина лишається наодинці зі своєю долею, з своєю провиною перед світом, сповненим суперечностей ідеального і дійсного, духу і тіла, форми і матерії, звідси формується головна мета, до реалізації якої спрямована вся творчість Ф. Шіллера – обґрунтувати шляхи до подолання розірваності світу, що суперечить сутності людини, її природи, і винайти засоби для формування вищого типу людини, “прекрасна душа” якої досягне гармонії й цілісності.

Вирішальним педагогічним засобом у реалізації завдань формування гармонійної людини є, на думку Ф. Шіллера, мистецтво, а тому питання естетичного виховання набирають в його уяві виняткового значення.

Вже в ранньому вірші “Митці” він обстоює думку, що мистецтво і краса являють собою єдино можливий шлях, яким людство йде до істини. Прагнучи в цей час поєднати мистецтво з життям, політикою, він надає йому значення “школи практичної мудрості, путівника по громадському життю, надійного ключа до найпотаємніших закутків людської душі” (Шіллер Фрідріх. Естетика. К., 1974. С. 8).

Саме так він розуміє, зокрема, функцію театру в щойно цитованій статті “Погляд на театр як на виховну установу” (1785 р.). Порівнюючи театр, мистецтво в цілому з релігією, мораллю, правом, Ф. Шіллер підкреслює більш значний вплив на людину мистецтва щодо інших форм суспільної свідомості.

Сцена, за Шіллером, починає свій суд над проблемами людського буття там, де кінчається