Більш значна виховна роль мистецтва зумовлюється згідно з Шіллером, також глибиною і тривалістю впливу, який справляє воно на людину. Адже зриме зображення, роз’яснює він, завжди вражає більше, ніж мертва літера чи холодна розповідь.

Сцена є засобом естетичного виховання та інтелектуального вдосконалення людини. Мистецтво формує дух нації, передаючи здобутки її кращої, мислячої частини всьому народові.

Пробуджуючи в душі людини прагнення до пізнання істини і життя відповідно до людської сутності, мистецтво заохочує до участі в суспільному житті. Мистецтво, робить висновки Ф. Шіллер, приводить людину до певного середнього стану, в якому поєднуються крайнощі розумової та фізичної діяльності, сприяючи створенню гармонії думки і почуття, душі і тіла.

З часом у творчості Шіллера зростає тенденція до абстракції ролі мистецтва, естетичного виховання як чи не єдиного фактора формування цілісної, гармонійно розвиненої людини, вважаючи його за достатню умову для докорінних соціальних переживань, коли завдяки естетичному впливу на психіку людини можуть бути розв’язані усі, навіть найважчі, соціальні проблеми.

Починаючи з 90-х років він поступово відходить від прагнення безпосередньо служити ідеї політичної боротьби, революційної перебудови суспільства. Це було зумовлено, з одного боку, усвідомленням безперспективності політичної боротьби в сучасній йому Німеччині. З другого боку, Шіллер розчаровується в наслідках французької буржуазної революції, на яку він покладав великі сподівання.

Прозорливо викриваючи руйнівний для людської особистості характер буржуазного поділу праці, Ф. Шіллер вбачає в ньому головну перепону на шляху до гармонійного розвитку людини. Різко критикуючи сучасні йому державний устрій та культуру, він протиставляє їм античність як епоху, де панувала незруйнована цілісність, гармонійна рівновага духовного й фізичного.

Античну культуру Ф. Шіллер розглядає як норму, зразок для подолання однобічності, неповноцінності, сучасній йому людині, зіпсованої штучною спеціалізацією, антагонізмом між вищим, освіченими класами та низами народу.

Єдиним засобом у сучасній дійсності, завдяки якому, на думку мислителя, можна сформувати всебічно гармонійно розвинену людину з “прекрасною душею”, є мистецтво. І доки з допомогою мистецтва в душах людей не запанує гармонія, не буде досягнуто злагоди між мораллю й схильністю, доти не можна говорити про наявність об’єктивних передумов для революційного перетворення панівного державного устрою.

Державна перебудова, зазначає Ф. Шіллер у “Листах про естетичне виховання” (1795 р.) є неможливою доти, “аж поки знову не буде усунено розлад усередині людини і її природа не розвинеться настільки, щоб стати самостійним митцем і гарантувати реальність політичному творенню розуму” (Ф. Шіллер “Естетика”. С. 135-136).

Отже, естетична утопія Ф. Шіллера є історично зумовленим результатом усвідомлення мислителем обмеженого характеру буржуазної революції. Це й приводить його до висновку, що для вирішення “політичної проблеми на практиці необхідно стати на шлях естетики, бо осягнути свободу можна тільки через красу” (там же, с. 117-118; можна помітити як перегукується ця ідея з пізнішою широко відомою тезою Ф. М. Достоєвського “краса врятує світ” – подану цитату Шіллера можна сприймати ,як розгорнуте тлумачення вказаної тези російського мислителя, не зважаючи на різні періоди часу та історії, що розділяють цих істинних титанів думки Нового часу).

Краса, за Шіллером, є найефективнішим посередником між інтелектом і пристрастями, розумом і чуттям. Будучи в теорії естетичного визовання Ф. Шіллера тісно пов’язаною з проблемою формування “нової” людини, яка живе гармонійним життям у повній злагоді з оточуючим світом, краса виступає синонімом людяності.

Акт, завдяки якому утверджується краса і відповідно знищується протилежність розумового і чуттєвого, моральної свободи і фізичної необхідності, Ф. Шіллер називає “естетичною грою”. Поняття “естетичної гри” – центральне у розробленій ним теорії естетичного виховання. Якщо всі види людської діяльності здатні однобічно розвивати лише певні здібності людини, то краса, за Шіллером, спонукаючи людину до “естетичної гри” дарує свободу, гармонію.

Гра – це не буденна діяльність, але вона й не є нічим не стриманим спалахом фантазії, що відривається від реальності. Гра є вільним виявом усіх нахилів та талантів людини. В грі вона творить реальність вищого рівня (“естетичну реальність”), формує саму себе як всебічно розвинену, гармонійну особистість, а суспільство – як “естетичне”.

Гра породжує естетичний настрій, завдяки якому людина не відчуває ні фізичного, ні морального примусу, одержуючи можливість одночасно й рівномірно розвивати всі властиві їй здібності та нахили. В цьому суть естетичної культури, яка сама по собі не розвиває певні здатності людини, але дарує їй можливість всебічно розвиватися згідно з велінням її свобідної волі.

“Таким чином, - робить висновок Ф. Шіллер, - естетична культура зовсім не визначає особисту цінність людини чи її гідність, оскільки вони можуть залежати виключно від естетичної культури, людина осягає лише одне: віднині їй дана природна можливість робити із себе все, що вона захоче, їй повністю повернуто свободу бути такою, якою вона повинна бути” (там же, с. 185).

З цього він виводить своє уявлення про покликання та мету поета, митця. Будучи сином своєї епохи, митець повинен піднятися над сучасністю, оспівуючи не те, що хвалить його епоха, а те, що їй потрібно. Митець має будувати свою “естетичну державу”, в якій він дарує людині дійсну свободу.

Шіллер добре розумів, що збудована ним ідеальна “естетична держава” є й ще довго лишатиметься “в світі видимості у безплотному царстві уяви” (там же, с. 212), але це навіть задовольняє його.

Завершуючи свої “Листи про естетичне виховання”, він дякує долі, “котра, здається, тільки для того часто обмежує людину в дійсності,