На відміну від стихійного процесу естетичного розвитку виховання, як необхідна риса суспільного життя, передбачає цілком свідомий, науково-обгрунтований, систематичний підхід до формування особи.

В процесі виховання розвиток людини стає об’єктом цілеспрямованого та планомірного впливу, що піддається соціальному управлінню й координації різнорідних його елементів. Метою такого впливу є прищеплення індивідам певних норм, понять, поглядів, способів та форм діяльності, поведінки, соціальної активності, смаків, прийнятих у даному суспільстві.

Завдання держави в сфері культурного будівництва та естетичного розвитку мас ставляться в залежність від пануючого в суспільстві світоглядного ідеалу, його тенденцій стосовно ролі мистецтва та естетики у суспільному житті.

Ідеал рівноправного розвитку кожного члена суспільства, на жаль, не завжди є досяжним позаяк естетичні та духовні потреби членів соціуму часто різняться в силу різних умов розвитку та запитів.

Звичайно, необхідно прагнути, до загальнонародного характеру естетичного виховання та створення єдиної науково-методологічної основи останнього, враховуючи при цьому духовні потреби різних верств суспільства та фактор окремої особистості як такої, щоб подібні заходи не перетворилися у якусь “урівнялівку”, у створенні якогось “шаблону” – єдиного для всіх, і, по суті, непридатного ні для кого, оскільки втілюваного без урахування вищевказаних факторів – через що якраз і виникає відсутність у суспільства дійсно вартих уваги естетичних орієнтирів, оскільки “шаблон”, як правило, не може бути налаштованим на високі культурні цінності, оскільки останні можуть не сприйматися широким загалом, на які і розрахована подібна “урівнялівка смаків”.

Натомість, може скластися протилежна тенденція – яка може закінчитися іншою “крайністю”, а саме ситуацією при якій, естетичний розвиток широких народних мас знову ж таки відбувається під тиском “масової культури”, яка деформує художній смак та формує споживацькі світоглядні орієнтації, в силу того, що високоестетичне виховання залишається привілеєм заможної еліти.

Перший зі вказаних варіантів принципово унеможливлює досягнення високих естетичних цінностей та ідеалів, оскільки вони просто не можуть виникнути і скластися за умов “шаблонного підходу”; другий – унеможливлює доступність істинних культурно-духовних загальнолюдських мистецьких цінностей широким верствам суспільства – обидва варіанти роблять нереальним досягненням високого естетичного розвитку членів суспільства; перший – завдяки відсутності справжніх цінностей, другий – завдяки відсутності доступу до них.

Говорячи про надмірну “елітаризацію” мистецтва ми говоримо про необхідність дотримання одного з невід’ємних прав людини – права на власне культурний спосіб життя.

Держава повинна дбати про охорону, примноження і широке використання духовних цінностей для морального і естетичного виховання людей, підвищення їх культурного рівня.

Ідеї естетичного виховання завжди були спрямовані на покращення людського життя. Саме гармонійний розвиток особистості, вивільнення її творчих сутнісних сил, вільна від зовнішнього примусу самодіяльність – ось що було ідеалом тих теорій, де людина визначалася як самоціль.

Не дивлячись на дещо утопічні теорії стосовно можливості естетичного способу розв’язання естетично розвиненим індивідом суперечностей суспільного буття, ідей поступового естетичного виховання народу суть полягає у потребі наближення народу до мистецтва і мистецтва до народу (враховуючи вищевказані перестороги стосовно “шаблонізації” та “елітаризації”).

Завдяки розвитку виробництва зростає кількість вільного часу трудящих – цієї міри дійсного багатства людини – простору для її естетичного розвитку. Естетичне виховання кожного громадянина – це одне з головних завдань дійсно народної держави, магістральна лінія культурного будівництва.

Кожна людина повинна стати суб’єктом естетичної творчості – навчитися діяти також і за законами краси.

Щоб набути якостей естетичного суб’єкта, кожний індивід має засвоїти естетичний досвід людського роду, сприйняти його як засіб власного самовизначення.

Оскільки формою суспільної свідомості, в якій акумулюється людський досвід переживання свого буття в світі є мистецтво, то й формування культури людських почуттів нерозривно зв’язане з прилученням особи до постійного та недилетантського спілкування з усіма формами художньої діяльності, найвищою з яких є мистецтво.

Ця сторона естетичного виховання здійснюється у формі художнього виховання. Останнє передбачає формування в особи здатності адекватно розуміти витвір мистецтва, діставати насолоду від його споглядання, а також сприймати та переживати відображені в ньому суперечності суспільного й індивідуального буття як проблеми власного існування і самоутвердження в світі.

Діалектична суперечність естетичного виховання полягає в тому, що високе мистецтво здатне виховувати лише вже естетично вихованих людей. Вона свідчить про те, що художнє та естетичне виховання людини варто розпочинати у якомога ранньому віці і що тільки послідовне, науково обгрунтоване прилучення до багатства духовної культури людства здатне сформувати естетично розвинену особу.

Інакше мистецтво може використовуватися тими, хто його сприймає не як засіб власного естетичного розвитку, а як, скажімо, засіб розваги або емоційної компенсації, що не впливає на життєві прояви індивідів та їх світорозуміння.

Дальше вдосконалення системи естетичного виховання полягає в необхідності застосування комплексного підходу до різноманітних форм естетичного впливу на людину.

Повинні бути активізовані всі естетичні фактори становлення особистості, враховані вікова та групова специфіка естетичного розвитку. Оскільки часом особливого значення набуває проблема управління естетичним вихованням, координації зусиль різних установ, які виконують виховні функції, постановка перед ними конкретних завдань, що не дублюють одне одного.

Насущною проблемою дня повинно стати створення єдиної загальнодержавної програми естетичного виховання, здійснення якої дало б змогу усунути недоліки, притаманні окремим програмам, що діють сьогодні. Серед них можна назвати: нерівномірне охоплення виховними заходами населення країни та нерівномірне поширення мистецтва, недостатній методологічний рівень розроблення теорії естетичного виховання та конкретних методик, їх абстрактність, орієнтація на художні потреби, що вже склалися, відсутність достатньої кількості висококваліфікованих кадрів, застарілі методи культурно-просвітницької діяльності,