Мистецтво – найважливіший засіб

естетичного виховання.

“Кожен поет намагається вчити або

звеселяти

Віршем своїм, або ж поєднати корисне

з приємним”

“Славлять усі лиш того, хто з’єднає

приємність і користь,

Хто звеселить читача й одночасно дасть

насолоду”.

Горацій

а) Культурно-виховне значення мистецтва.

Мистецтво – естетичне освоєння світу в процесі художньої творчості, яка являє собою особливий вид людські діяльності, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів; одна з форм суспільній свідомості.

Мистецтво зародилося в первісному суспільстві доби пізнього палеоліту (малюнки в печерах, різьблення на кістках та камені, ритуальні танці тощо), проте тільки з виникненням суспільного поділу праці воно виділилося в окрему форму духовного життя суспільства. Джерелом становлення художньої творчості є виробництво і спілкування, вся суспільна практика, в процесі якої людина розвиває в собі здатність творити за законами краси.

Зв’язок з життєдіяльністю людини становить визначальну рису мистецтва, відрізняючи його як від теоретично-пізнавальної, так і від практично-виробничої діяльності на базі мистецтва розвивається художня свідомість суспільства, що включає в себе не тільки власне мистецьку творчість та її витвори, а й усю сукупність естетично-художніх потреб, смаків, поглядів, норм, ідеалів тощо, які забезпечують активну ціннісну орієнтацію людей у реальних життєвих обставинах. Мистецтво виховує в людях не лише потребу художньої насолоди, а й здатність творчого ставлення до всіх природних та суспільних явищ. Завдяки особливостям свого впливу на людину (чуттєва безпосередність, емоційна насиченість, ідейна спрямованість, спонукальна сила) мистецтво стало фактором виховання і однією з найважливіших складових частин духовні культури суспільства.

Воно задовольняє незліченні людські запити та виконує численні суспільні функції – комунікативну, пізнавальну, виховну, естетичну та інші. Діапазон художньої діяльності широкий і не має чіткого окреслення: одними своїми проявами воно межує з матеріальним виробництвом, ремеслом і технікою (ужиткове мистецтво, дизайн), іншими – сягає у високі сфери духовних інтересів та філософських світоглядних проблем (сутність людини і сенс її буття, ідеали краси, моральності та інше).

Мистецтво є складовою частиною створеної людиною “другої природи” – світу цивілізації та культури; воно продукує певні типи світоглядного ставлення до дійсності, сприяє нагромадженню духовного досвіду людства, становленню людини як культурної істоти.

Щоб стати людиною з широким світоглядним кругозором (а лише така людина в сучасних умовах може стати творчою особистістю), необхідно освоїти не одну галузь знань і навіть не основи всіх наук, а культуру в усіх її основних суспільно значущих компонентах.

Саме завдяки останній людина має можливість правильно усвідомлювати своє місце та призначення в світі, досягати нових висот у розвитку цивілізації, матеріального і духовного життя, утвердженні ідей гуманізму.

Від того, яка культура формує людину залежить її світогляд, її індивідуальні духовно-культурні орієнтації.

Як невід’ємна частина духовної культури, мистецтво здатне не тільки акумулювати соціально-теоретичний досвід освоєння дійсності, а й нагромаджувати власний духовно-будівничий потенціал. Специфічність мистецтва полягає в тому, що воно є духовно-практичним способом освоєння дійсності.

Мистецтво здатне до цілісного, загального охоплення дійсності, до синтезування узагальненого людського досвіду, осягаючи світ у суперечливій єдності реального й ідеального, дійсного і можливого, скінченого і нескінченного. Мистецтво не обмежується тільки освоєнням наявного, того, що вже сталося, а прагне розпізнати майбутнє, збагнути можливі шляхи розвитку людства, відбити проекції людського буття на прийдешність.

Істотно, що мистецтво має унікальні можливості не тільки в розкритті духовності людини, всього багатства її почуттів та роздумів, радощів і страждань, а й у закріпленні досвіду всебічної життєдіяльності особи як суб’єкта суспільно-історичної практики і культури.

Сутність мистецтва найбільш дієво виявляється в “олюдненні” світу, в створенні цілісного образу людського роду. Справжня сфера дії мистецтва – вираження повноти й різнобічності людських зв’язків із світом, виявлення проявів універсальності та гармонії.

Причому мистецтво не просто утримує в пам’яті культури людський спосіб життя, а й виявляє неабияку чутливість до нового, ще не відображеного в інших сферах суспільної свідомості.

Саме тому мистецтво здатне розкривати такі сторони взаємин людини і світу, які не виявляються іншими способами духовно-практичного освоєння дійсності.

Мистецтву як специфічному виду “духовного виробництва” органічно властивий інтерес до проявів людської індивідуальності, до змін у сфері свідомості. Воно відповідає глибинній людській потребі розпізнавання мотивів діяльності та вчинків, виявлення істинно людського в людині. Мистецтво не тільки дає уявлення про світ, а й визначає спосіб бачення світу, певні світоглядні орієнтації.

Мистецтву належить важлива роль в утвердженні принципу загальної культурної цілісності – принципу єдності істини, добра і краси. Воно прилучає індивіда до інтелектуальних вершин людського духу, сприяє моральному й естетичному вдосконаленню особи.

Через осягнення художньої культури людина входить у світ інших людей, живе їх життям, включає у свій духовний світ досвід людства. Це яскраво видно на прикладі спілкування особи з літературними надбанням людства.

Книга – це відлуння думок її автора, що досягає нас крізь любу відстань і крізь час, скільки б його не пройшло з моменту втілення думки в слово, а слова – у текст.

Читаючи, ми ніби занурюємося у вир думок автора, у його власний світ, що існує десь глибоко у його душі, світ, що складається з його почуттів, прагнень, уявлень, мрій, світ особистий, в який автор ризикує впустити нас – ризикує, оскільки не знає, чи захочемо і чи будемо здатні ми до кінця, до самої глибини сприйняти його.

Текст – це ніби душа автора, вивернута перед нами до найпотаємнішого, чим він жив, або