Автор ніби кличе до нас: “Дивіться, це ж дуже важливо, подумайте над цим!”. Це, в свою чергу, спонукує нас до дії – ми можемо знайти у книзі віддзеркалення наших власних ідей і прагнень, питання, над якими замислювалися й ми самі, а, можливо, й відповіді на них, що провадить нас до певних висновків, а відтак – до вчинків, що відображають нашу світоглядну позицію та формують нас, як особистість, впливаючи на наші взаємини з оточуючим нас світом.

Тільки в результаті освоєння та перетворення в свій набуток історично створеного багатства художньої культури індивід стає емоційно багатим, здатним глибоко, сильно й тонко відчувати та переживати.

Мистецтво відображає всі важливі для людини явища життя в художніх образах, здатних відтворювати загальне й істотне через конкретне. Разом з тим художній образ виражає ідейну оцінку зображеного, моральне, естетичне та інше схвалення або заперечення.

Історичний розвиток мистецтва як форми свідомості й елемента духовної культури суспільства підпорядкований загальним закономірностям, що визначають залежність суспільної свідомості від суспільного буття. Проте цю залежність не можна розглядати спрощено, як пряму визначеність художнього рівня мистецтва рівнем матеріального розвитку суспільства (часто якраз все відбувається навпаки, порівняймо, наприклад, піднесений духовний набуток напівзлиденних Індії і Тибету з практично цілковитою кризою духовності і культури, що продовжує поглиблюватись у країнах “розвиненого, процвітаючого” Заходу, особливо у США – яскравому прикладі ствердження цивілізації та її занепаду – “... світ кінчається не вибухом, але вереском” (Т. С. Еліот)).

Мистецтво не йде механічно за економікою – буває, навпаки, у розріз з нею (людина , як правило, не піднімається до висот духовності, будучи дуже злиденною або надто заможною; хоча у першому випадку це, все ж таки, можливо, частіше).

Справді високохудожні твори мистецтва не вмирають разом з соціальними умовами чи епохою, що їх породили і не втрачають своєї актуальності для сьогодення, хоча, безперечно, мають більш чи менш відчутний відбиток часу, місця та середовища, де їх і ким їх створено.

Мистецтво країн стародавнього світу, гуманістичний живопис і література доби Відродження, класицизм ХVІІ-ХVІІІ ст. і романтизм кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст., критичний реалізм ХІХ ст. та прогресивні напрями сучасного мистецтва збагатили і продовжують збагачувати не одне покоління невмирущими художніми цінностями, в яких зосереджені колосальний обсяг знань та життєвий досвід епох, поколінь і суспільних культур.

б) Виховні можливості художньої літератури.

Художня література (від франц. literature, лат. littera – буква) – письмова форма мистецтва слова, художнього освоєння світу в словесних образах. Попередником та першоджерелом літератури є фольклор, усна народна творчість, в якій словесний образ існує в єдності з музикою, танцем, пантомімою тощо.

В найдавніших пам’ятках писемності елементи мистецтва слова поєднанні з елементами міфології, релігії, наукових знань, з моральними та практичними настановами – тобто, у своєму найвищому виявленні, являли на той час своєрідну енциклопедію знань, які людина, що живе у певному середовищі повинна була засвоїти, щоб збагнути свою роль і місце у житті та суспільстві (до прикладу: “Книга мертвих” (Єгипет), “Калевала” (карели та фіни), “Старша Едда”, “Молодша Едда”, саги скальдів (Скандинавія), Біблія (єврейсько-християнська концепція), “Махабхарата” та весь звіт ведичної літератури давньої Індії – твори, в яких яскраво виражені вказані риси та переслідуючі вищезазначену мету) – тобто є, по суті, досить повним віддзеркаленням певного світогляду, на якому особа може грунтувати свої погляди та обґрунтовувати вчинки, тобто, маємо приклад виховання через естетичні засоби.

Міфологічні пам’ятки літератури, як правило, взагалі пов’язані з дидактичними мотивами тією чи іншою мірою. Міфологія (а відтак і релігія та література релігійного напрямку, як галузь, що розвинулася з міфології), як правило, не позбавлена моральності, певної оцінки тих чи інших діянь з абсолютної, надсвітової точки зору, а відтак є авторитетною і дієвою як засіб для виховання (а відтак і література, що складається на її основі – наприклад глибоко моральні у своїй суті “Володар Кілець” Дж. Р. Р. Толкіна, “Хроніки Нарнії” К. С. Л’юіса, “Мандрівка Пілігрима” Дж. Бун’яна, “Майстер і Маргарита” М. Булгакова, “Замок” Ф. Кафки, поезія Т. С. Еліота на твори Г. Гессе.

Візьмемо, наприклад, “Старшу Едду” – історії про богів та героїв скандинавів містять у собі безліч дидактичних моментів, ілюструють ганебні чи згубні наслідки аморальних вчинків – зрада, помста, невірність тощо.

“Слова Високого” – навчання Одіна, що містяться у “Старшій Едді” є по суті моральним кодексом давніх вікінгів, повчання з якого є актуальні й досі (наприклад, “День хвали вечором, дівиць – після весілля, жінок – на вогнищі (тобто після смерті), меч – після битви, кригу – якщо витримає, пиво – коли випито” або “Калевала”, яка звеличує не силу меча та грубої сили, на відміну від більшості епосів, але мудрість та працьовитість. Це ж великою мірою справедливо і щодо Біблії - основи сучасної західної цивілізації...

Особливе місце літератури в системі мистецтв зумовлено тим, що її твори не мають безпосередньої предметно-чуттевої форми. Їх предметно-чуттєва сторона – звукосполучення, ритмічна організація – підпорядкована змістові мовлення.

В безпосередньому спілкуванні поета, оповідача з слухачами з якого власне починалося мистецтво слова, використовувалися і такі виразні засоби як жест, міміка, відтінки голосу.

В розпорядженні ж письменника – тільки письмовий текст, в якому він