У справжньому літературному творі як і в кожному виді мистецтва, створюється особлива художня реальність, яка не потребує визнання її за дійсність, за історичне чи юридичне свідчення, хоча може, певною, більшою чи меншою мірою, набувати і такої функції (наприклад, Євангеліє), але все ж таки, навіть при наявності такого підходу, не це є основною її метою. Письменник не просто повідомляє факти і висловлює свої думки та почуття з приводу них, він розгортає картини життя і робить читача їх учасником.

Визначальна роль мистецтва слова у відображенні основних тенденцій суспільного розвитку, в формуванні світогляду нашого сучасника зумовлена невичерпними можливостями природної мови, що є формою виразу думок і засобом спілкування людей як у повсякденному практичному житті, так і в науці.

Слово здатне відкрити найтонші відтінки почуття і думки, бо все, що існує, може бути назване.

Величезне значення для розвитку мистецтва слова мала поява писемності, згодом книгодрукування. Сам термін “література” засвідчив, що основною формою буття мистецтва слова стала його книжне втілення, призначене для індивідуального читання (для “складання літер”).

Художня література порівняно з іншими видами мистецтва має найбільшу кількість засобів для найповнішого й всебічного відображення дійсності, це зумовлюється багатством способів організації твору і побудови образу в літературі. Два основних типи організації художнього мовлення – поезія і проза.

Вони відрізняються будовою ритму. В поезії ритм утворюється чітким поділом на співрозмірні відрізки, що не збігаються з синтаксичним поділом. Мистецтво слова виникло саме як поезія, віршована форма якої виводила повідомлення з побутової достовірності. Художня проза у вільному розумінні цього слова становить собою досить пізнє явище, по суті невіддільне від книгодрукування.

Саме в мистецтві слова сформувалися художні ряди – епос, лірика і драма. Епос (від грец. еpos – слово, оповідь) відрізняється відтворенням характерів у розгорнутих сюжетних ситуаціях.

Оповідність, розгорнутість дії підкреслюють об’єктивне та цілісне змалювання світу. За походженням епічне пов’язане з героїчним епосом (найпізнішою за походженням частиною міфології; “Іліада” та “Одісея” Гомера, ісландська “Сага про Вельсонгів” (прообраз германської “Пісні про Нібелунгів”), “Калевала”) народної творчості.

В мистецтві нового часу епічне виявляється в піднесеній індивідуальної авторської свідомості до відтворення народного буття.

Ліричне (від грец. lyra – ліра) характеризує такий тип побудови художнього образу, в основі якого лежить розкриття внутрішнього світу особистості через відтворення емоційно насичених роздумів та переживань. Лірика передає окремі моменти внутрішнього життя людини, її конкретний емоційний стан.

Ліричне переживання як виявлення відношення до дійсності може бути викликане будь-якими явищами природи, суспільного і особистого життя (звідси – філософська, пейзажна, інтимна лірика).

За характером переживань створюється і уявлення про обставини, що їх викликали але основний зміст ліричного – багатство почуттів, самосвідомість особистості.

Оскільки саме поезія найбільш здатна відтворити особисту інтонацію автора, в літературі ліричне виступає переважно в поезії, хоча відомі й прозові зразки лірики (ліричні відступи в “Мертвих душах” М. В. Гоголя, “Інтермеццо” М. Коцюбинського).

Драма (від грец. drama – дія) відтворює зовнішній світ, але, на відміну від епосу, не в оповідній, а в діалогічній формі. Це показ боротьби різних сил, тенденцій, сторін у суспільному житті і свідомості людини, форми естетичного переживання та художнього втілення цієї боротьби. Арістотель визначив драму як наслідування дії засобами дії. Будь-яка драма відтворює емоційно-вольові реакції людини, що виявляються в мові та фізичних діях.

Найважливіші дії епосу, лірики і драми дістають вияв і в інших видах мистецтва, що дає змогу розглядати епічне, ліричне і драматичне як системні категорії.

Художня література, образи якої потребують насамперед інтелектуального розуміння, а не безпосередньо – чуттєвого сприймання, перебуває на межі мистецтва і розумової діяльності, будучи співставною з публіцистикою, філософією, історією.

Саме від ідеологічного та естетичного рівня літератури значно залежить сучасний театр і кінотеатр, телебачення і музична культура. Це стосується не тільки і не стільки “забезпечення” сюжетами й текстами, скільки встановлення еталону глибини художнього освоєння сучасності всіма видами та жанрами мистецтва.

Поряд з художньою літературою існує розважальна література, яка задовольняє потребу читача у відпочинку, в знятті психологічної напруженості. Розважальна література в кращих її зразках може цілком відповідати критеріям доброго смаку, мати пізнавальну і виховну цінність (романи братів Вайнерів, оповідання та повісті О. Бєляєва, І. Єфремова, А. і Б. Стругацьких, цикл “Дюна” Ф. Герберта – прекрасне сполучення мотивів міфології, лицарського роману та євангельських мотивів, “Ворог мій” Б. Лонгієра – приклад пошуку шляхів до взаєморозуміння двох культур та їхнє взаємопроникнення, “Гаррі Поттер” Дж. К. Ролінг – історія становлення самотньої особистості наперекір заздрості та небезпекам, історія справжньої дружби та жертовності (чого, наприклад, вартий у цьому відношенні образ хрещеного дядька Гаррі Сиріуса Блека), ілюстрація потворності та безпринципності зла; Г. Ф. Лавкрафт – один з засновників літератури “надприроднього жаху” – чиї твори являють собою прекрасний зразок справжніх вершин англомовної літературної традиції).

Подібні твори, не гірше за визнані на даний час класичні здобутки, дають художнє дослідження внутрішнього світу людини (напр. образ Пауля Атрейдеса з “Дюни” та й взагалі практично всі ключові образи цього твору, або головні герої “Ворога мого” – їхні суперечливі духовні стосунки) в його відношенні до світу зовнішнього.

Твори, що відкривають нове про людину і суспільство, пройняті глибокими думками і справжніми переживаннями здатні