Показником ж недостатнього рівня художніх потреб значної частини мистецької аудиторії є споживацьке ставлення до художніх творів як передусім до засобу виключно відпочинку і розваги.

Художнє сприймання – це процес, в якому поєднується розуміння і переживання змісту твору мистецтва з естетичною насолодою, його досконалістю, довершеністю художньої форми. Має деяку подібність до творчості митця, хоча спрямоване в протилежному напрямку: митець втілює в художньому творі наслідки свого осмислення та переживання світу, а той, хто сприймає твір мистецтва, збагачує свої уявлення про дійсність.

Спільною рисою всіх творів мистецтва, незважаючи на всю різноманітність, є їх орієнтованість на сприймання, на передачу глядачам, слухачам, читачам думок та переживань автора. Оскільки кожний твір мистецтва поєднує в собі відображення реальності і вираження емоційного ставлення до неї, художнє сприймання являє собою єдність раціонального й емоційного.

Без осягнення логіки авторського задуму не відбудеться і повного емоційного переживання твору. Чим багатший є життєвий зміст, освоєний та втілений митцем, тим більшої зосередженості, розумової і емоційної енергії потребує сприймання твору.

Художник, письменник, музикант допомагають нам бачити чи чути прекрасне та величне, трагічне й комічне але бачити й чути повинні ми самі.

Для немузичного вуха, наприклад, навіть найпрекрасніша музика позбавлена сенсу.

На відміну від наукових текстів, що підлягають однозначному тлумаченню, художній твір сприймається по-різному, в залежності від особистого досвіду того, хто сприймає, від запасу його художніх вражень, від розвитку творчих здібностей. Відомо, наприклад, що більшість тих, хто вперше читає роман “Анна Кареніна”, сприймає його насамперед як трагедію кохання, і лише при повторних зверненнях до тексту стає зрозумілою вся важливість сюжетної лінії Левіна (те ж можна сказати і про “Ідіот” Ф. М. Достоєвського з багатьма “бічними” ходами сюжету, чи про твори Дж. Р. Р. Толкіна, приховані і намічені другорядні сюжетні лінії в яких дали безліч можливостей для різноманітних трактовок, інтерпретацій, розвитку цих сюжетних ліній у повноцінні сюжети).

Естетичне переживання викликається не самим художнім твором, а його конкретизацією в уяві і “добудовою”, що залежить від особистості того, хто сприймає. Тому, ідейно-художній зміст кожного великого твору в усій множині прочитань виявляється більш значним та глибоким, ніж усвідомлені авторські наміри.

Це стосується всіх вершин художньої класики, сприймання яких кожне покоління пов’язує з власними проблемами. “Дон Кіхот” Сервантеса і “Гамлет” Шекспіра”, “Мідний вершник” Пушкіна і “Енеїда” Котляревського, “Сон” Шевченка і “Мертві душі” Гоголя розкривається читачам кожної нової доби новими засобами, що ще раз підкреслює непересічність та незникаючу цінність та актуальність подібних зразків високого мистецтва.

Художнє сприймання не є повноцінним, якщо воно передбачає лише засвоєння самих логічних схем твору. Метою мистецтва є не повідомлення певних фактів та суджень, а виявлення естетичного відношення до цих фактів і до дійсності в цілому.

Роль суб’єктивних факторів художнього сприймання особливо зростає в умовах масового поширення творів мистецтва сучасними технічними засобами. Твори, передані по радіо і телебаченню, сприймаються, звичайно, в буденних умовах. Тут на сприймання художніх повідомлень впливають звичайні структури поведінки, які суперечать спеціальним характеристикам естетичного спілкування. У подоланні цієї суперечності багато залежить від художньої культури телеглядача і радіослухача.

Сприймання творів сучасного (і взагалі) мистецтва (в першу чергу – творів літератури) й освоєння художніх скарбів минулого є тим шляхом, на якому відбувається наповнення духовного світу людини високим суспільним змістом. Усе багатство соціального досвіду, зафіксованого в мистецтві, може стати надбанням особи лише через активність художнього сприймання.

Відомо також, що мистецтво може не тільки відображати і втілювати, а й підносити, очищати людські почуття. Подібний вплив (“катарсис”) виявляє безпосередній зв’язок художньої творчості з вищими цінностями буття, здатними духовно збагачувати внутрішній світ людини. Дійсно художній твір, навіть сповнений критичного пафосу, завжди привносить у душі людей певні моральні цінності.

Заради їх утвердження митець, власне, і критикує навколишню дійсність. Поза позитивною ціннісною орієнтацією справжнє мистецтво не існує – видатні митці завжди гостро відчували дану особливість. Як наголошував Т. Манн, “поет не той, хто щось вигадує, а той, хто приймає речі близько до серця”.

Відповідно, повною мірою сприймаючи твори мистецтва, можна набути морального досвіду причетності до різноманітних подій людського життя, усього розмаїття навколишнього світу.

Ця роль мистецтва набуває особливої ваги саме в наш час, коли зростаючий промислово-технічний вплив на навколишнє середовище, напружений ритм життя, лавина інформації ускладнюють процеси визначення справжніх життєвих цінностей, нерідко глушать здатність співвідносити власну активність з індивідуальними потребами інших людей, внутрішніми закономірностями природи.

Безперечно цю свою місію мистецтво здійснює не автоматично. Воно не може, скажімо, перетворити негідника на порядну людину, наповнити любов’ю серце холодного циніка. Однак це не дає підстав недооцінювати можливості його впливу.

Зазначимо, що моральний вплив мистецтва значною мірою зумовлюється наявністю самостійного інтересу особи до моральних, світоглядних проблем, задовольнити який і допомагає мистецтво, вступаючи в діалог з людиною, воно не стільки формує її, скільки саме виховує, сприяє вдосконаленню притаманних їй здатностей до саморозвитку.

Розділ другий. Методично-практичні засоби

естетичного виховання.

2.1. Специфіка, методи та засоби естетичного виховання

Естетичне виховання в усій сукупності своїх методів , форм, засобів триває протягом усього життя людини, усуваючи суперечності у його неспіввідносності