Українське вчительство Західної України в період німецького “нового порядку”

(1941 – 1944 рр.)

Проголошення незалежності України, зміни в усіх сферах життя нашої держави значно активізували інтерес до вивчення вітчизняної історії. На сучасному етапі демократизації суспільства у вивченні складних питань недавньої історичної минувшини дослідники звертаються до історії тоталітарних режимів та їх впливів на долю українського народу. Серед актуальних питань, які заслуговують на увагу, є становище українського вчительства в контексті нацистського “нового порядку”. Вивчення цієї проблеми сприятиме відновлення повноти історичної пам’яті, поверненню духовних надбань, вилучених, сфальсифікованих або замовчуваних з ідеологічних причин понад півстоліття.

Дослідження виконується в рамках наукової проблематики історичного факультету імені В.Стефаника “Етнополітичні і культурні процеси в країнах Центральної та Південно-Східної Європи ХІХ – ХХ ст”. Своїми матеріалами і висновками доповнює об’єктивне вивчення історії України періоду Другої світової війни.

Аналізуючи основні наукові праці з проблеми дослідження, слід відзначити, що питання становища українського вчительства Західної України в період німецької окупації вивчалось вітчизняними науковцями Н.Антонюк [8], О. Луцьким [14]. Окремі аспекти даної тематики були відображені у працях К. Паньківського [16], В. Кубійовича [12], Б.Єржабкової [9,24].

На основі вивчення періодичних видань, зокрема “Краківських вістей” [11, 13, 18], “Українського слова” [22], “Волинь” [17], “Рогатинського слова” [20] в даній статті зроблено аналіз системи підготовки та перепідготовки вчительських кадрів в досліджуваний період.

Використавши здобутки історичної науки з проблеми дослідження, автор вважала одним з важливих завдань знайти і залучити до наукового обігу нові джерела.

Основна частина документів, вивчена з даної проблеми, зосереджена у ЦДАВО України, а також обласних архівах Західної України.

Об’єктом дослідження є освітня система західноукраїнських областей в період німецького окупаційного режиму в 1941–1944 рр.

Предметом дослідження є місце вчительства в процесі становлення української школи в умовах окупації.

Дослідження вимагає вирішення наступних завдань:

Мета дослідження –– на основі переосмислення здобутків історіографії, вивчення архівних матеріалів та періодичних видань визначити становище українського вчительства Західної України в 1941–1944рр.

Практичне значення даного дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використанні при підготовці праць з проблеми культурно-освітнього життя у контексті німецької окупаційної політики в Україні.

Однією з найбільших перешкод організації навчального процесу усіх ланок українського шкільництва в період німецької окупації була нестача кваліфікованих учительських кадрів. Крім того, перший період учительської праці в умовах окупації був важким і в плані організації навчального процесу, і в матеріальній базі навчальних закладів, і в житлових умовах. Тижневик “Краківські вісті” так розповідав про життя учительської молоді в період 1941–1944 рр.: “Охоти й запалу не бракувало молодим. Доказом є те, що цілий рік проучителювали без платні. Село давало їм їсти, хату, опал. Бракувало книжок, педагогічних інструкцій, порад. Але вони давали собі раду з труднощами: вчили дітей, організовували старших в читальні, були в церкві, в громадській канцелярії” [8, с.58].

Українських шкіл і учнів у Галичині, яка входила до Генеральної Губернії було набагато більше, ніж польських. Проте, за організаційною структурою, забезпеченістю педагогічними кадрами та їх кваліфікацією, школи з українською мовою навчання стояли, загалом, на нижчому рівні функціонування. Якщо на одного українського вчителя припадало 73 дітей, то на польського – тільки 52. І це при тому, що кожний п’ятий вчитель-українець не мав педагогічної освіти [11]. Такий стан шкільництва був зумовлений низкою факторів. Насамперед тим, що за часів радянського режиму на західноукраїнських територіях шкільна влада заповнювала вчительські посади людьми різних професій без педагогічної освіти (частково вчителями зі східних областей України, а решту – підготовленими вчителями на короткотермінових педагогічних курсах). Німецька шкільна влада не визнавала таких педагогів. Натомість, щоб відкрити народні початкові школи, було дозволено брати на вчительські посади всіх, хто закінчив хоча б польську гімназію з так званою малою матурою: шість класів гімназії даного типу, вісім і більше класів радянської середньої школи, або тих, що закінчили три роки вчительської семінарії. Всі вони вважалися “допоміжними вчителями”. В той же час погіршилась ситуація і на теренах “старої” Генеральної Губернії, тому що багато вчителів, які виїхали туди у 1939р. з Галичини і працювали там в українських школах, поверталися додому, залишаючи свої посади в школах Лемківщини, Холмнщини, Підляшшя [8, с.41].

“ Допоміжні” вчителі, незважаючи на те, що були без кваліфікацій, все таки добровільно виконували свої функції. Однак, німецька шкільна влада яка діяла на українських землях з приходом нацистського керівництва, прагнула замінити їх кваліфікованими спеціалістами. Адже більшість з них працювали лише тимчасово і, якщо знаходили в собі краще оплачувану роботу або отримували можливість продовжувати навчання, залишали школу. В 1941 – 1942 навчальному році для навчання дітей в українських школах потрібно було 7000 учителів, а приступило до роботи приблизно 5000 [16, с.119]. Тільки в одному Станіславівському окрузі не вистачало 200 – 300 учителів для початкових народних шкіл [22].

За таких обставин, керівник Відділу науки і навчання уряду Генеральної Губернії просив Український допомоговий комітет допомогти підшукати охочих працювати учителями в початкових і професійних школах. З цією метою відкривалися скорочені вчительські курси для тих, що закінчили (або і не закінчили ) гімназію, курси перевишколу середньошкільних учителів для навчання в професійних школах. “Почалася наша акція в краківській і львівській пресі, – згадує К.Паньківський, – в