Щоб змінити кадрову ситуацію, необхідно було створити певну систему підготовки та перекваліфікації учительства. Дві педагогічні школи, які існували до початку війни в Станіславові і Коломиї, не могли забезпечити достатню кількість вчителів. В липні 1941 р. оголошувала прийом студентів новостворена трьохрічна Рогатинська педагогічна школа. Умови прийому на навчання були наступні: на перший курс приймалися учні, які закінчили восьмий клас середньої школи або восьмий клас середньої школи освіти дорослих (вечірня школа). На другий курс приймали тих, що закінчили перший курс Педагогічної школи до початку війни, а також випускників восьмих-дев’ятих класів радянської середньої школи або десятих класів вечірньої школи. Як виняток – відмінників приймали на навчання в Педагогічну школу після здачі іспитів з української мови, математики, природознавства і географії [20].

В 1941-1942 навчальному році було засновано три нові вчительські семінарії в Галичині: в Рогатині (189 учнів, 11 вчителів, чотири відділи), в Яворові (210 учнів, 11 вчителів, п’ять відділів), в Самборі (187 учнів, 14 вчителів, чотири відділи) [326]. Вказані школи на окремих етапах свого існування мали різні назви. Так, середня школа в Рогатині була спочатку гімназією “Рідної школи”, пізніше – Малою семінарією, десятирічкою за більшовицького режиму і врешті Учительською семінарією за німецької окупації. Слід зазначити, що польська влада, щоб перешкодити навчанню української молоді, чинила великі перешкоди цій школі [19, с.361].

Повний курс навчання в семінарії тривав чотири роки, а потреба у вчителях з початком 1941–1942 навчального року бала нагальною. Тому, на навчання в 1942р. в Галичині приймали всіх, хто бажав учителювати (навіть осіб без кваліфікацій). Таким чином, необхідно було проводити скорочені учительські курси. Так, влітку 1941 року у різних місцевостях Західної України відбувалися двотижневі курси для вчителів, які закінчили семінарію з метою кращого вивчення німецької мови, а також шеститижневі обов’язкові курси для вчителів, котрі вже працювали на цій посаді, для доповнення педагогічної освіти. Успішне закінчення такого обов’язкового курсу давло учителеві право працювати в народних школах. В Галичині ця проблема була не менш болючою. В трьох семінаріях, що функціонували під кінець 1941 р., влада дозволила відкрити семимісячні матуральні курси для кандидатів на вчителів. На ці курси приймали всіх бажаючих, хто мав закінчену гімназію. Згодом шкільною владою були відкриті вакаційні курси підвищення кваліфікації за зразком 1940-1941 навчального року, зокрема так звані “вищі”– для вчителів із закінченою семінарією і “нижчі” – для тих, хто не мав повної освіти. В 1943 р. на вищих курсах навчалися 964 вчителі, а склали випускні іспити 780 осіб, на нижчих курсах навчалися 392 вчителі і всі успішно склали іспити [16, с.361].

Влітку 1942р. в дистрикті Галичина за допомогою УЦК було засновано шість двомісячних матуральних курсів, де навчалося 1817 вчителів-помічників (у Львові — 243, Тернополі — 437, Рогатині — 331, Коломиї— 410, Яворові — 233, Самборі — 163). Однак, ці курси лише частково вирішили проблему нестачі вчи-телів. Найбільше їх бракувало в гірських районах. У 1942 р. ще не вистачало 2500 вчителів народних шкіл [140, с. 42]. У зв'язку з цим, у 1942-1943 навчальному ро-ці шкільна влада дозволила відкрити ще три вчительські семінарії: у Львові, де прийняли на навчання 260 учнів, Бучачі — 236 учнів, Грубешові — 90 учнів. При Львівській семінарії було створено також однорічну семінарію для дитячих виховниць [8, с. 59].

Загалом на території Генерального Губернаторства за період німецької окупації функціонували дев'ять середніх спеціальних педагогічних закладів з українською мовою викладання.

Забезпечення шкіл вчителями було важливою справою Відділів народної освіти Волині, яка входила до Райхскомісаріату України. Так, виконуючи вимоги німецької окупаційної влади, міський Відділ народної освіти в Рівному організував місячні курси українознавства для всіх вчителів без огляду на спеціальність. На цих курсах ви-кладалися такі предмети як українська мова і література, історія України, географія України, німецька мова, а також методика викладання української мови і літератури, математики і музики. В липні 1941 р. на курсах навчалося 250 осіб. В серпні були також організовані місячні курси для учнів середніх і неповносередніх шкіл, які ще не були вчителями, але мали бажання ними бути. Їх відвідувало 300 слухачів (в тому числі і сільська молодь), чим і була задоволена влада [10].

Слід відмітити, що в період німецької окупації курси для підвищення ква-ліфікації педагогічних працівників відбувалися кожного року. Зокрема, під час літніх ферій (канікул) 1943 р. в містах, де функціонували учительські семінарії від-бувалися перевишкільні курси для українських некваліфікованих учителів чи кан-дидатів на учителів для народних шкіл. З "Краківських вістей" дізнаємося, що в 1943 р. на так званих курсах вищого типу навчалося 845 кандидатів, які, після закінчення курсів, складали матуру, щоб здобути учительський диплом. На курсах нижчого типу присутніми були 410 учасників, які після канікул мали змо-гу (хоч і поки що без диплому) працювати в народних школах. Випускники ниж-чого курсу могли записатися на вишкільний курс вищого типу на наступний рік. Успішно закінчуючи його, вони здавали іспит зрілості і таким чином здобували учительський диплом [13].

Велика роль у підвищенні кваліфікаційного рівня українських вчителів належала Українському учительському об'єднанню праці (далі —