Розділ 2. Творча спадщина Лева Ясінчука як відображення його педагогічних поглядів.

2.1. Проблеми української школи у працях Л. Ясінчука

У період плідної діяльності Л. Ясінчука на Буковині та в Галичині в центрі уваги західної української педагогічної громадськості опинилися проблеми відродження та розвитку національної системи освіти. На східноукраїнських землях їх порушували та намагалися реалізувати (зокрема в період УНР) С.Русова, С. Сірополко, Я. Чепіга; на західноукраїнських землях – А. Волошин, М. Галущинський, А. Домбровський,
І. Карбулицький, К. Малицька, О.Попович та ін. Зусилля десятків педагогів і культурно-освітніх діячів, спрямовані передусім на організацію рідномовних початкових шкіл і закладів із підготовки вчителів для їх потреб, стали важливим чинником збереження самобутності рідного народу, його національного пробудження та утвердження ідеї українського державотворення. Водночас своїм теоретичним доробком вони сприяли розвитку української педагогічної думки, яка базувалася на національних і загальнолюдських цінностях, увібрала в себе досвід, накопичений народною педагогікою українців.

Як зазначалося вище, Л. Ясінчук розпочав свою педагогічну діяльність на початку ХХст., коли, за висновком галицького історика С. Томашівського, шкільне питання запанувало над усіма національними справами [48, 11].

Закономірно, що вже в перших публіцистичних і педагогічних спробах талановитий сільський учитель прагнув зосередитися на тих проблемах які, за його переконанням, могли змінити на краще шкільну й учительську справи.

Педагог намагався донести до читачів, перш за все вчителів, відомості про те, як вирішуються освітні проблеми офіційною австро-угорською владою. Його також цікавили питання стану шкільництва в інших “державних” народів, з чийого досвіду могла скористатися й західноукраїнська громадськість. Так, низка статей Л. Ясінчука в буковинській пресі початку ХХст. стосується роз’яснення австрійських урядових рішень про фінансування шкіл і вчительської праці (“У зв’язку з фінансовим планом” [94]), змісту реформування системи освіти в державах Заходу, зокрема в Німеччині [73].

Ще перед Першою світовою війною Л. Ясінчука цікавили питання становища школи і вчителя в “закордонній” Україні, тобто на східноукраїнських землях. Попри реакційні наміри уряду царської Росії, писав педагог у 1912р., населення Наддніпрянщини “рве ся до сонця, до життя”. І хоч діюча там зрусифікована система шкільництва є здебільшого неприхильною, ворожою народові, він все ж таки турбується про освіту свого молодого покоління. А “оскільки краще, - наголошував Л. Ясінчук, - ставив би ся народ до своєї рідної школи”, якби таку дозволили йому мати. Злочином проти українського народу він вважав заборону вчителям і учням під російської України “послуговувати ся рідною мовою... бо се не мова, а ... нарічє...” За такої ситуації працю вчителя-патріота Л. Ясінчук називав геройством, адже він “всупереч грізним приписам” наважується “протинати шлях самопізнанню”, тобто національному самоусвідомленню дітей і молоді [54, 12].

У аналізованій статті (“Теперішнє становисько українського учителя в Росії”) Л. Ясінчук високо поціновує роль першого в Наддніпрянській Україні рідномовного педагогічного журналу “Світло” (Київ), який перед Першою світовою війною закладав “питомі підвалини будучій українській школі”, та його співробітників – щирих, совісних, повної посвяти людей, серед котрих, як відомо, була С. Русова [54, 13].

Водночас уже на початку ХХст. Л. Ясінчук звернув увагу на проблеми української школи й українського вчительства у Галичині й на Буковині. Показовою в цьому плані (і щодо назви, і стосовно змісту) є його стаття “Нужда галицького учительства” (1912), у якій педагог розкрив “розпуку” вчителів-українців Галичини. За його словами, вони обділені в заробітній платні, обмежені працею переважно в одно-двокласових школах, де часто на громадянських засадах виконують функції “управителів”. Нищенню духовних і фізичних сил учителя, за твердженням Л. Ясінчука, сприяла й організація навчального процесу в тогочасній школі. “Вічне напруженє о удержанє ладу, уваги, спокою, загалом дісціпліни в класі, - підкреслював педагог, - рвуть нерви учителя на кавалки” та ослаблюють його настільки, що “по 3 годинах такої ... гімнастики” він уже не спроможний виконувати ефективно будь-яку іншу роботу. Шкільний учитель, писав Л. Ясінчук, може “учити з успіхом 30 годин тижнево”, коли має в класі не 80 дітей, як це було в українських народних школах початку ХХст., а хоча б наполовину менше [83, 4].

Л. Ясінчук негативно ставився до тогочасної практики окремого навчання дівчат і хлопців навіть у початкових школах. За його твердженням, вона була шкідливою і для дітей, і для вчителя. Лише “змішане” навчання дає змогу “вирівнювати норови” хлопців і дівчат, згладжувати колючі і нерівні грани їх характеру”, виховувати в них почуття “чоловіцтва”
(людяності) [83, 5].

На фоні вищевикладеного закономірним вважаємо прагнення
Л. Ясінчука допомогти українському вчительству у його моральному й фізичному оздоровленні та фаховому зростанні. Дані дослідження показують, що Л. Ясінчук не лише задекларував це бажання, а й першим серед західних українців-учителів спробував вирішити це завдання по-новому. У 1913р. на сторінках чернівецького журналу “Каменярі” побачила світ його стаття “Учительська санаторія на Буковині”. З неї довідуємося про те, що саме йому товариство буковинських учителів доручило “виготовити” статут санаторію для педагогів українських шкіл. Виходячи з того, що педагоги “при виконанню свого обов’язку з’уживають передовсім горло і груди”, Л. Ясінчук сконцентрував увагу на можливості лікування в санаторії саме недуг органів дихання [101, 5]. Зауважимо, що такі санаторії вже діяли для польських учителів (у Закопане). Проте українське вчительство могло розраховувати при заснування аналогічної інституції лише на свої сили, бо офіційну владу не турбував стан здоров’я вчителя-українця.

“Ми мусимо, - писав Л. Ясінчук, - взяти