Отож санаторій мав бути заснований “приватною ініціативою і приватними фондами” української громадськості.

Другою засадничою підставою санаторію для українського вчительства Л. Ясінчук визначив “національне тло”.

“О скілько, - підкреслював Л. Ясінчук, - зискала би національна ідея, якби ми сходилися на спільнім ґрунті, ратуючи один одного від загину та вигладжуючи між нами штучно... випхані кордонні ріжниці!” [101, 6].

Таким чином, планований для відкриття на Буковині санаторій визначався педагогом місцем оздоровлення та національного освідомлення на лише буковинського українського вчительства, а й “товаришів по званю” з інших українських земель, тобто мав виконувати “об’єднавчо-соборницьку” функцію.

Аналізована стаття містить проект статуту товариства “Лічниця українського учительства” в Чернівцях, яке, за задумом Л. Ясінчука, повинно було реалізувати ідею створення санаторію для вчителів. Припускаємо, що це перший і, мабуть, єдиний в усій Україні статут такого товариства і подаємо його в додатку В.

Слід зазначити, що ініціатива, міркування та пропозиції Л. Ясінчука з приводу заснування вчительського санаторію отримали підтримку редакції “Каменярів”, куди входили відомі на Буковині педагоги (О. Іваницький,
І. Карбулицький). Проте, Перша світова війна не дала змогу розвинути цю думку та реалізувати її.

У творчій спадщині Л. Ясінчука міжвоєнного періоду одне з чільних місць посідала ідея “рідної” школи та національного виховання дітей і молоді”. Розкриттю “ваги” рідної школи та її проблем присвячені як його окремі праці [55; 87; 88; 89], так і науково популярні статті[59; 60; 61; 74; 77; 91]. Вважаючи, що на “шляху нашого національного відродження” рідна, тобто українська національна школа відіграє одну з провідних ролей”
[26, 299], є “нашою обороною” [78], Л. Ясінчук передусім намагався обґрунтувати це твердження її метою і завданнями.

У статті “Дві основні справи” “велика мета” рідної школи формулюється педагогом таким чином: зберегти українську молодь у свідомості прав і завдань своєї нації. Зберегти її сильну духом, охочу до життя, до його переміни, до поправи” [61, 149]. На рідномовну школу
Л. Ясінчук покладав відповідальність за “витворення розуміння” цієї мети не лише серед дітей і молоді, але й дорослого населення.

Деталізацію мети й завдань школи знаходимо і в інших статтях педагога.

По-перше, рідна школа “змагає до того, щоби виховати молодь, здорову тілом й духом та з твердим характером” [26, 299]. По-друге, вона має завдання виховати молодь для “цілої нації” [77, 50]. По-третє, забезпечити національне виховання підростаючого покоління, суть якого він вбачав у тому, щоб молодь “пізнавала нашу світлу і прикру минувщину,… вглиблювалася в теперішній стан нації, ... мала перед очима світлу мету тієї нації, .. гартувала в собі духові й тілесні сили для найшвидшого осягу ... ідеалу”, що для покоління сучасників Л. Ясінчука став “солодкою, але дужою, відживлюючою мрією” [74, 66].

Важливими принципами побудови національної української школи
Л. Ясінчук вважав “характер всенародності” [77, 50], що проявлявся у добровільній її підтримці свідомим громадянством, а також обов’язковості та рівності для всіх верств населення.

Школа, за Л. Ясінчуком, має створити таку атмосферу, щоб у ній “кожна одиниця” просякла б вірою в “бажану будучість нації”. В умовах наступу “противних ідей” школа має готувати “нові ряди борців” за розвиток і утвердження ідеї українського державотворення [87, 241].

Зазначимо, що в статті “Рідна школа й молодь” ця ідея звучить таким чином: українська школа “повинна працювати в тому напрямі, щоб молодь, спираючися на дотеперішніх здобутках нації – відчувала потребу, мала охоту, силу й уміння йти до дальших осягів, аж до найважчих національних ідеалів” [91. 106].

Л. Ясінчук неодноразово підкреслював, що справа виховання дітей і молоді – це обов’язок “кожночасного покоління”. Цей обов’язок виступає на перший план тоді, коли ускладнюються умови функціонування суспільства. Українська дійсність міжвоєнного періоду, що відзначалася “великим розбиттям в українському народі”, вимагала від його національно свідомих представників творчої індивідуальної волі та “збірної (колективної) дії в напрямі його подолання. Зробити це, вважав Л. Ясінчук, можна лише підготовкою покоління, здатного відродити свою державу, яка виступатиме запорукою процвітання українського народу.

Звідси випливають вимоги Л. Ясінчука до організації та змісту виховної діяльності школи. На нашу думку, заслуговують на увагу думки педагога про виховання “правдиво вартісних людей”, тобто людей “глибокої духовности”, що “мають пошану до великого, ... признання для посвяти, що розбуджує .. в них захоплення й лицарство, а то й героїзм”, людей із волею до осягнення мети, з волею, “підтриманою творчою працею”, свідомих “своєї відповідальності перед громадянством і судом часу” [91, 107].

Виступаючи проти “людей нікчемних, що для себе мають великі вимоги, а для других брутальність, визиск”, педагог бачив перед собою не лише своїх сучасників, а й заглядав у майбутнє, зокрема і в наше сьогодення. Таким “издержкам” виховання він протиставляв бажання сучасного й “дальших поколінь нашої нації, ... влити” в молоду людину пошану до праці, дисциплінованість, знання для розвитку її “ума”, сформувати такі “суспільні прикмети”, як взаємоповагу і “згідливість... чемність, товариськість”, вміння бачити й відчувати “красу – естетику” [91, 108].

Палкий прихильник принципу національного у вихованні, Л. Ясінчук був далекий від думки про те, що рівень вихованості людини залежить від “расової спадковості”. Це є “проти ... природи” дитини, підкреслював педагог. За його переконанням, виховання залежить значною мірою від “особових прикмет