зберегти її. У своїх міркуваннях над виховним ідеалом М. Галущинський брав за основу західноєвропейський педагогічний досвід, вказуючи, що виховний ідеал у цих країнах відзначається, як ідеал державотворчого громадянина, патріота власної держави. Але, цей ідеал буде різний для однонаціональної та багатонаціональної держави. В однонаціональній державі виховання забезпечує громадян на добрих членів нації. Коли ж держава багатонаціональна, тоді досягнення державотворчого ідеалу зумовлюється денаціональністю поодиноких народів. У цьому випадку необхідно створити новий виховний ідеал, який давав би можливість кожній людині узгоджувати громадянські та національні інтереси.
Стосовно ж українського виховного ідеалу М. Галущинський зазначав, що перед українськими педагогами уже не стоїть проблема його визначення. Так, у своїй промові, виголошеній в сенаті 12 березня 1930 р., він підкреслював: “Мусимо сказати, що такий ідеал ми вже самі створили для себе. Особливо останніх п’ять десятків літ - це розвиток свідомого національного виховного ідеалу, котрий довів нас до нашого державотворчого виступу у 1918 р... У нас повна свідомість великої відповідальності, яка на нас тяжить, і ясне бажання держати якнайвище, якнайвиразніше український національний прапор” [3,55].
Спираючись на власний досвід роботи у Рогатинській гімназії М. Галущинський наголошував, що тільки національна школа з адекватною їй системою національного виховання може забезпечити збереження української нації. На думку педагога, потрібно перетворити школу в шкільну громаду або шкільну державу, де б учні змогли підготуватися до активного громадянського життя.
М. Галущинський у своїй статті “Національне виховання” зазначав, що потрібно “всіма силами змагати до того, щоб з кожного члена нашого народу створити дорогою школи громадянина–Українця, громадянку–Українку”, що “діти і шкільна молодь взагалі мають жити життям власного громадянства, життям власного народу” [4, 6]. І тільки при гармонійному поєднанні індивідуального і суспільного виховання, вважає видатний педагог, “ми витворимо не тільки новий тип людини, тип, наділений громадськими чеснотами, що своїм добром буде уважати добро громади й свого народу, але також витворимо діяльний тип людини з ініціативою шукати нових доріг для поширення добра й сили народу”. А народ з розвинутими громадянськими чеснотами, вважав М. Галущинський, не дасть себе поневолити, зможе відстояти незалежність, такий народ “буде найвищим своїм законодавцем і найвищим своїм паном, буде народом – сувереном”[4, 11].
Підкреслюючи роль національно-громадянських якостей особистості, педагог наголошував, що виховання повинно прямувати до того, щоб кожен міг своїми думками і вчинками ствердити: “Україна – це я!” “А тоді не треба ні присяги, ні заклинання, що любимо Україну, що за неї готові ми все віддати.
Щоденною працею, кожним поступком, ділом і словом будемо зазначувати, що “Україна – се я!” І коли кожда одиниця те скаже у повній відповідальности, що вона винна сим трьом словам, тоді буде Україна, без огляду на те, чи її схоче хто визнавати, чи ні. А чи вона буде вільна, самостійна, незалежна, - розсудіть вже самі” [26, 23].
У своїй доповіді на Першому українському педагогічному конгресі (Львів, 1935) Р. Білинський, наголошуючи на необхідності створення різних фахових шкіл для господарської розбудови, підкреслював, що завдання навчальних закладів є не просто підготовка фахівця, а виховання доброго громадянина. Доповідач зазначав: “Знаємо, що про успіх у житті людини, а головне про успіх у господарському житті людини, рішають не тільки знання і розум, а і особливі прикмети характеру, як активність, меткість, підприємчивість, рішучість, дальше послідовність, роботящість, витривалість, словність, точність і солідарність. В цих усіх визначну роль грає волевий чинник...”[2, 178].
А голова товариства “Сільський господар” інженер Є.Хрипливий, наголошуючи на значенні громадянського виховання, зазначав: “Нація потребує не тільки людей, що вміли б використати ріллю – вона потребує громадян, що творили б її основу не лише тим, що вони будуть матеріально незалежні, але передусім тим, що на її характері і волі збудуємо основи для загальнонаціонального життя” [10, 156].
Знаний в Галичині педагог Л. Ясінчук підкреслював, що український народ потребує “людей правдиво вартісних, людей глибокої духовності”. Велику цінність має людина, що вміє дати собі раду у важких обставинах, що з повагою і щирістю відноситься до оточення, що корисна для інших і “вміє здобувати своє щастя в гармонії з загальним добром”.Педагог вважав, що саме характер є запорукою особистої і суспільної вартості людини. Тому в молоді потрібно виховувати такі важливі громадянські якості й риси характеру, як любов до праці, дисциплінованість, розвиток творчих здібностей, знання, швидкість, дружелюбність, чемність, товариськість, відчуття краси [13].
Л. Ясінчук писав, що громадянин - це не той, що вимагає тільки для себе добра і благ, це той, що сам добро творить. Наголошуючи на ролі громадянського виховання молоді для побудови власної держави, педагог зазначав, що навіть розвиток власного промислу, досягнення добробуту свого народу буде замало, якщо підростаюче покоління не буде виховуватись в національно-громадянському дусі.
Закликаючи до розбудови українського шкільництва, М. Євшан підкреслював, що лише національна школа, наділена повною творчою автономією зможе виховати свідомих українських громадян, представників “великої нації, багатої і буйної національної культури”.
Педагог зазначав, що одне із основних завдань національного виховання – це формування громадянської свідомості. Свідомий громадянин “сам з власної волі здібний віддати свою працю, свій час, інтелект, силу, а навіть життя для громади і без наказу з гори розуміє свою національну гідність”. “Громадянин не той, хто ним став на підставі закону про громадянство, - вважає М. Євшан, - а той, хто носить в собі ідеал громади і почуває себе
