частиною великого громадського організму і для нього і через нього жиє... Громада, істнування для нього горожанських обовязків для нього не “служба”, а почесна функція, до якої він відноситься з певного рода побожністю” [6, 40].
Видатний педагог і громадський діяч С. Русова, розкриваючи значення громадянського виховання, зумовленого державотворчими процесами, у статті “Соціяльне виховання” зазначала, що життя поставило “перед педагогами, перед школами нову вимогу виховання громадянина, підготовку особи до громадянства, до активної і відповідальної участи кожного в громадському житті – політичному, культурному, соціальному” [7, 5]. А виховати справжніх громадян зможе тільки правильно зорганізувана національна школа, де працюють свідомі вчителі, які знають народне життя, розуміють його сучасні потреби та усвідомлюють свою роль у процесі відродження нації.
Підкреслюючи особливу роль школи у громадянському вихованні молодого покоління, С. Русова писала: “Школа має приймати усіх дітей, провести їх усіх з несвідомих, нерозумних істот на корисних для громадянства діячів, робітників”, виховати “правдивих громадян, тобто людей, які в кожну потрібну хвилю готові життя своє офірувати на осягнення якого-небудь суспільного здобутку – чи то буде мета наукова, чи політична, чи виключно суспільна” [8, 161 - 162].
Видатний педагог П. Біланюк зазначав, що дуже важливо, коли в основі характеру молодих громадян лежить ініціативність і підприємчивість, і на виховання саме цих громадянських якостей в учнів варто вчителям приділяти належної уваги.
Оскільки громадянство “очікує від школи підготовки дітей на майбутніх членів свідомих своїх громадянських обов’язків”, тому школа, наголошував П. Біланюк, є насамперед виховним закладом. Школа “має не тільки вчити, але і виховувати або інакше дати дитині вже на шкільній лавці громадянське вироблення.
Громадянське вироблення не дасть жодна школа самими словами, хочби й як гарні та пориваючі вони не були. Почуття громадянськости виробляється тільки в громаді, в якій кожна одиниця несе певну жертву на річ громади, чується відповідальна за лад і порядок у громаді і розуміє, що добро громади (загалу) треба ставити вище ніж добро особисте” [1, 285].
Отже, аналіз праць відомих педагогів Галичини початку ХХ ст. показав, що в період перебування краю у складі Польщі, на перший план життя було висунуто національно–громадянське виховання, завданням якого було підготувати національно-свідомих громадян і патріотів, які б брали активну участь у побудові власної незалежної держави. Тому теоретична спадщина галицьких педагогів, здобута ними у складних історичних умовах, може з великою користю бути використана для становлення і розвитку національної системи освіти і виховання.
